Давня казка

Можеб хто послухав казки?Ось послухайте, панове!Тілько вибачте ласкаво,Що не все в нїй буде нове.

Та чого там, люде добрі,За новинками впадати?Може часом не завадитьІ давнїйше пригадати.

Хто нам може розповістиЩось таке цїлком новеє,Щоб нїхто з нас не відмовив:„Ет, вже ми чували сеє!“

Тож, коли хто з вас цїкавий,Сядь і слухай давню казку,А менї, коли не лаврів,То хоч бубликів дай вязку.

I

Десь, колись, в якійсь країнї,Де захочете, там буде,Бо у казцї, та ще в віршах,Все можливо, добрі люде;

Десь, колись, в якійсь країнїПроживав поет нещасний,Тілько мав талан до віршівНе позичений, а власний.

На обличі у поета,Не цвила урода гожа,Хоч не був він теж поганий, —От собі — людина божа!

Той співець — та що робити!Видно правди не сховати,Що не був співцем поет наш,Бо зовсїм не вмів співати.

Та була у нього пісняІ дзвінкою і гучною,Бо розходилась по сьвітїСтоголосою луною.

І не був поет самотним, —До його малої хатиРаз-у-раз ходила молодьПіснї-слова вислухати.

Теє слово всїм давалоТо розвагу, то пораду;Слухачі співцю за теєДїлом скрізь давали раду.

Що могли, то те й давали,Він зо всього був догодний,Досить з нього, що не був вінНї голодний, нї холодний.

Як на ве́снї шум зеленийОживляв сумну діброву,То що дня поет приходивДо діброви на розмову.

Так одного разу ранкомНаш поет лежав у гаю,Чи він слухав шум діброви,Чи піснї складав — не знаю!

Тілько чує — гомін, гуки,Десь мисливські сурми грають,Чутно разом, як собачіЙ людські крики десь лунають.

Тупотять прудкії коні,Гомін ближче все лунає,Зза кущів юрба мисливськаНа долинку вибігає.

Як на теж лежав поет нашНа самісїнькій стежинї.„Гей! — кричить він, — обережно!Віку збавите людинї!“

Ще на щастя не за звіромГнала ся юрба, — спинилась,А то б може на поетаНе конечне подивилась.

Попереду їхав лицарьТа лихий такий, крий Боже!„Бачте, — крикнув, — що за птиця!Чи не встав би ти, небоже?“

„Не біда, — поет відмовив, —Як ти й сам з дороги звернеш,Бо як рими повтїкають,Ти менї їх не завернеш!“

„Се ще также полювання!“Мовить лицарь з гучним сьміхом,„Слухай, ти, втїкай лиш краще,Бо пізнаєш ся ти з лихом!“

— „Ей, я лиха не бою ся,З ним ночую, з ним і днюю;Ти втїкай, бо я, мось-пане,На таких, як ти, полюю!

„В мене рими соколята,Як злетять до мене з неба,То вони менї вполюють,Вже кого менї там треба!“

— „Та який ти з біса мудрий!Мовить лицарь, — ще нї разуЯ таких, як ти, не бачив.Я тепер не маю часу,

А то ми б ще подивились,Хто кого скорій вполює.Хлопцї! геть його з дороги!Хай так дуже не мудрує!“

— „От, спасибі за послугу!Мовить наш поет, — несїте.Та візьміть листки з піснями,Он в траві лежать, візьміте.“

— „Він напевне божевільний“Крикнув лицарь. „Ну, рушаймо!Хай він знає нашу добрість —Стороною обминаймо.

„А ти тут зажди, небоже,Хай-но, їхати-му з гаю,Я ще дам тобі гостинця,А тепер часу не маю.“

— „Не на тебе ждать я буду,Так поет відповідає:Хтож кому подасть гостинця,Ще того нїхто не знає.“

Лицарь вже на те нїчогоНе відмовив, геть подав ся;Знову юрба загукалаІ луною гай озвав ся.

Розтеклись ловцї по гаю,Полювали цїлу днину,Та коли-б же вполювалиХоч на сьміх яку звірину!

А як сонечко вже сталоНа вечірньому упрузї,Стихли сурми, гомін, крики,Тихо стало скрізь у лузї.

Гурт мисливський зголоднїлийВесь підбив ся, утомив ся,Де-хто ще зоставсь у гаю,Де-хто вже й з дороги збив ся.

Геть одбивши ся від гуртуЇде лицарь в самотинї,Зирк! — поет лежить як перше,На самісенькій стежинї.

„Ах, гостинця ти чекаєш!Мовив лицарь і лапнув сяПо кишенях, — ой, небоже,В дома гроші я забув ся!“

Усьміхнувсь поет на теє:„Не турбуйсь за мене, пане,Маю я багатства стілько,Що його й на тебе стане!“

Спалахнув від гнїву лицарь,Був він гордий та завзятий,Але ж тілько на упертістьТа на гордощі багатий.

„Годї жартів! крикнув згорда, —Бо задам тобі я гарту!“А поет йому: „Тай сам яНе люблю з панами жарту…

„Бачиш ти — оця діброва,Поле, небо, синє море,То моє багатство-панствоІ роскішне і просторе.

„При всьому сьому багатствіЯ щасливий завждї й вільний.“Тут покликнув лицарь: „Боже!Чоловік сей божевільний!“

— „Може буть, — поет відмовив, —Певне, всї ми в божій волї.Та я справдї маю щастяІ з мене його доволї.

„Так, я вільний, маю бистріВільні думи чарівницї,Що для них нема на сьвітїНї застави, нї границї.

„Все, чого душа запрагне,Я створю в одну хвилину,В таємні сьвіти, надхмарніЯ на крилах думки лину.

„Скрізь гуляю, скрізь буяю,Мов той вітер дзвінкий в полї;Сам я вільний і нїколиНе зламав чужої волї!“

Засьміявсь на теє лицарь:„Давню байку правиш, друже!Яж тобі скажу на теє:Ти щасливий, та не дуже.

„Я-б віддав отой химернийТвій таємний сьвіт надхмарнийЗа наземне справжнє графство,За підхмарний замок гарний.

„Я б віддав твоє багатствоІ непевнїї країниЗа єдиний поцїлунокВід коханої дївчини“…

Щось поет хотїв відмовитьНа недбалу горду мову,Та вже сонечко червонеЗаховалось за діброву.

Надійшла сїльськая молодь,Що з роботи поверталась,І побачила поета,З ним приязно привіталась.

Тут поет взяв мандолїну,І на відповідь гуртовіВін заграв, і до музикиПромовляв піснї чудові.

Всї навколо нерухомі,Зачаровані стояли,А найбільше у дївчатокОчи втїхою палали.

Довго й лицар слухав пісню,Далї мовив на відходї:„Що за дивна сила слова!Ворожбит якийсь, тай годї!“

II

Лїтним вечером пізненькоСам поет сидїв в хатинї,Так од ранку цїлу днинуВін просидїв в самотинї.

Тож сидїв поет в віконцї,Слухав співів, що луналиСкрізь по полю і до ньогоУ хатину долїтали.

Співи стихли, потім хуткоНалетїла лїтня нічка;Дерева шуміли з вітром,Гомонїла бистра річка.

І поет в своїй хатинїПрислухавсь до того шуму,Погляд в темряву втопившиВін таємну думав думу.

Тілько чує, — хтось під'їхавНа конї до його хатиІ спинив ся, потім зброяПочала чиясь бряжчати.

Що за диво! під віконцеХтось помалу підступає.Тут поет не втерпів: „Хто там?“Невідомого питає.

„Як що злодїй, то запевнеПомиливсь ти, любий друже!“— „Нї, се я“, озвав ся голос:„Маю справу, пильну дуже“…

„Хтож се „я“? — поет питає.— „Я, Бертольдо, лицарь з гаю“.Тут поет пізнав той голос:„А, мисливий! знаю, знаю!“

„Вибачай, прошу до хати,Хоч у мене трошки темно,Бо коли я сам у хатї,Не палю вогню даремно;

„Та для гостя запалю вже“.І добув вогню з кресала.Перед ним лицарська постатьВладаря Бертольда стала.

„Добрий вечір!“ — „Добрий вечір“. —Став тут лицарь і — нї слова.Щось нїяк не починаласьТая пильная розмова.

„Деж твоя, мій гостю, справа?“Далї вже поет озвав ся.Лицарь стиха одмовляє:„Я, мій друже, закохав ся“…

Тут поет йому говорить:„Щож на се тобі поражу?А про те, доказуй далї,Може чим тебе розважу“.

„Закохав ся я і гину,Каже лицарь, — в день і в но́чіБачу я перед собоюЯсні оченьки дївочі“.

„Щож? — поет на те говорить:То за ручку, тай до шлюбу!“— Ох! зітхає лицарь, — візьме —Інший хтось дївчину любу!

„Під балкон моєї донниКожен вечір я прихожу,І в журбі тяжкій, в зітханняхЦїлу нічку я провожу.

„На мою журбу й зітханняЯ відповідї не маю,Чим я маю привернутиСерце милої, — не знаю!

„Можеб краще їй припалиДо сподоби серенади?“…Тут поет на те: „Запевне,Треба пташечцї принади!

— „Голос маю, каже лицарь, —Та не тямлю віршування“…— „Певна річ, — поет говорить, —То не лехке полювання,

„А тоб досї вже на лавриХто-б схотїв, то й був богатий.Нї, — химерний, норовистийКінь поезиї крилатий!“

— „Правду кажеш, мовив лицарь,Алеж я тебе благаю,Щоб поміг менї в сїй справі.Памятаю, як у гаю

„Ти своїм віршем чудовимЧарував усю громаду, —Тілько ти один тепераМожеш дать менї пораду!

„За пораду все, що хочеш,Дам тобі я в нагороду“. —„Ну, на се, — поет відмовив, —Не надїю ся я з роду.

„Можу я знайти й без платиДля приятеля пораду.Ось пожди лиш трохи, заразБудеш мати серенаду.

„Та менї для сього требаЙменя й вроду панни знати“.— „Їй на ймення Ізідора,А вродлива!… не сказати!“…

Більш поет вже не питав ся,Сїв, задумавсь на хвилину,Записав щось на папері,Зняв з кілочка мандолїну,

Показав слова Бертольду,Мандолїну дав у рукиТа написанії вірші,І промовив для науки:

„Ти, співаючи, на струнахМаєш так перебирати:Ut-fa là-sol, fa-mi-ré-sol…Далї можеш сам добрати“.

„От, спасибі!“ крикнув лицарь.Щеж поет не відозвав ся,А вже лицарь був на дворі.На коня! і геть погнав ся.

І погнав ся лицарь хуткоЧерез доли, через гори,І спинив ся під віконцемУ своєї Ізідори.

Хутко в неї під віконцемМандолїна залуналаІ з потоку гуків чулихСеренада виринала:

„Гордо, пишно, променисто,Золотії сьвітять зорі,Та не може дорівнятисьНї одна з них Ізідорі!

„Найчистїйші діямантиСяють ясні та прозорі,Та не може дорівнятисьНї один з них Ізідорі!

„Дорогих перлин коштовнихЄ багато в синїм морі,Та не може дорівнятисьНї одна з них Ізідорі!“.

Отже ледве серенада,Залунала у просторі,Вийшла з хати ІзідораПодивити ся на зорі.

А як стихли під балкономЛюбі гуки мандолїни,До Бертольда полетїлаКвітка з рожі від дївчини.

В туж хвилину ІзідораЗникла хутко, наче мрія,Та зостала ся в БертольдаКвітка з рожі і — надїя!

III

Боже, Боже! що то можеНаробити серенада!..Зникла в серденьку в БертольдаТемна туга і досада.

Усьміх донни ІзідориБув де-далї все яснїщеІ що раз вона ставалаДо Бертольда прихильнїще.

Далї перстїнь ІзідоринНа руцї у нього сяє,Нареченою своєюВін кохану називає.

Як же бучно, як же втїшноВсїм гулялось на весїлї!Танцювали, попивалиВід недїлї до недїлї.

Всїх приймали, всїх витали,Всїм уміли догодити,Тілько нашого поетаПан забув ся запросити.

Звісно, клопоту богатоЗавждї пану молодому, —Хто-ж би міг ще памятатиПро якогось там сїрому?

Час летїв немов на крилахІ мов сон життя минало.Та не счувсь Бертольд, як лихоНесподїване настало.

Забажалось королевіЗвоювать чужеє царство,Розіслав він скрізь герольдівНа війну скликать лицарство.

І як раз серед бенкетуВ замку нашого БертольдаЗалунала гучна сурмаКоролївського герольда.

Прощавай, дружино люба,Всї роскоші, всї вигоди!Все те треба промінятиНа далекії походи.

Залишить Бертольдо мусївМолодую Ізідору,У недїлю вранцї раноВже він вирушив із двору.

Подало ся геть за мореВсе одважнеє лицарство;Там за морем десь лежалоБусурменське господарство.

І пішло одважне військоЧерез нетри та пустинї;Не один вояк смутив сяПо своїй рідній країнї.

Та коли вже надто тяжкоТуга серце обгортала,То співцї співали пісню,Пісня тугу розважала:

„Не журись, коли недоляВ край чужий тебе закине!Рідний край у тебе в серцї,Поки спогад ще не гине.

„Не журись, не марне пройдутьСїї сльози й тяжка мука;Рідний край щирійш любитиНаучає нас розлука“.

Так вони співали, йдучиЧерез дикії пустинї,Додавав той спів розвагиНе одній смутній людинї.

Попереду всього військаТри старшії виступали:Карлос, Гвідо і Бертольдо;За одвагу їх обрали.

Їдуть, їдуть, врештї бачать, —Три дороги розійшли ся;Розлучились тут найстарші,Кожний різно подали ся.

Карлос вибрав шлях на право,Гвідо вибрав шлях на лїво,А Бертольд подав ся просто:„Дай же Боже нам!“ — Щасливо!“

І Бертольдові з початкуСправдї щастя панувало,Довело ся звоюватиГородів чужих чимало.

От вже він на стольне містоПогляда одважним оком,Але тут-то саме щастяОбернулось іншим боком.

Чи то врештї у БертольдаПритомило ся лицарство,Чи то владар бусурманськийМіцно так тримавсь за царство, —

Тілько твердо так трималосьМісто гордеє, уперте,Раз одбилось, потім в друге,Потім в третє, ще й в четверте.

Тут прийшлось Бертольду з лихом:Край чужий, ворожі люде,Голод, злиднї, військо гине…Що то буде, що то буде?!…

Місяць другий вже ведеть сяТая прикрая облога,Серед війська почали сяНарікання і трівога.

Приступили до БертольдаВояки й гукають грізно:„Гей, виводь ти нас із-відси!Геть веди, поки не пізно!

„На-що ти сюди на згубуПідманив нас за собою?Чи ти хочеш щоб усї миНаложили головою?

„Осоружне нам се місто!Хай їй цур, такій облозї!Хай їй цур, самій тій славі!Хай їй цур, тій перемозї!“…

Хтїв Бертольд розумним словомЛюте військо вгамувати,Та воно де-далї гіршеПочало репетувати.

Далї кинулись до зброї…Бог зна чим би то скінчилось…Але тут хтось крикнув: стійте!Військо раптом зупинилось.

Вийшли тут наперед військаВійськові співцї славутні,Всї вони були при зброї,А в руках тримали лютнї.

З них один промовив: „Браття!Часу маєте доволї,Щоб Бертольда покарати,Він же й так у вашій волї.

„Ми б хотїли тут в сїй справіСкілька слів до вас сказати,Та співцям співати личить,Отже ми почнем співати“.

Тут один із них тихенькоСтруни срібнії торкає,Усьміхаєть ся лукавоІ такої починає:

„Був собі одважний лицарь,Нам його згадать до речі,Він робив походи довгі —Від порога та до печі.

„Він своїм язиком довгимРуйнував ворожі міста…Чули ви його розповідь:„Я один, а їх аж триста!

„Ну, та сей одважний лицарьЯкось вибрав ся до бою,І вернув живий, здоровий:Талїсман він мав з собою.

„Я гадаю, талїсман сейКожен з вас тут знать готовий?Се було речення мудре:Утїкай, поки здоровий!“

„Утїкай, поки здоровий!“Всї співцї тут заспівали;Вояки стояли тихо,Очи в землю поспускали.

Раптом зброя заблищалаІ гукнуло військо хором:„Ми готові йти до бою!Краще смерть, нїж вічний сором!“

І метнули ся у нападТак запекло, так завзято,Що не встигла й ніч настати,Як було вже місто взято.

Місто взято, цар в полонїБусурманський. Перемога!От тепер уже одкритаВсїм у рідний край дорога.

Тут на радощах БертольдоВсїх співцїв казав зібратиІ коли вони зібрались,Привселюдно став казати:

„Ви, співцї славутні наші,Ви, красо всього народу!Ви нам честь відратували,Вам ми винні надгороду!“

Та співцї відповідали:„Нї, не нам, ласкавий пане:Той, хто сих пісень навчив нас,Надгороду хай дістане“.

„Деж він, де? гукнув Бертольдо,„Щож він криєть ся між вами?“„Він не тут, співцї говорять,На війнї не був він з нами.

„Він зостав ся, щоб піснямиЗвеселять рідну́ країну,Там він має розважатиНе одну сумну родину“.

— „Знаю я сього поетаІ його величну душу,І тепер йому по царськиЯ подякувати мушу.

Тілько б дав нам Бог щасливоПовернути ся до дому,Срібла, золота насиплюЯ співцеві дорогому!“…

IV

Кажуть, весь поміст у пеклїЗ добрих замірів зложив ся!Для пекельного помостуІ Бертольдо потрудив ся…

Вже давно Бертольд вернув сяІз далекої чужини,Знов зажив життям веселимБіля милої дружини.

Знов у нього в пишнім замкуПочало ся вічне сьвято, —О, тепер було у ньогоСрібла, золота богато!

Окрім того, що набрав вінНа війнї всього без лїку,Ще король йому в подякуНагороду дав велику.

Сила статків та маєтків!Вже Бертольдо граф заможний!Він живе в свойому графствіНаче сам король вельможний.

Та околиця, де жив він,Вся була йому віддана,Люд увесь в тім краю мусївУзнавать його за пана.

Тож спочатку того щастяСправдї був Бертольдо гідний,Правий суд чинив у панстві,До підданих був лагідний.

Але то було не довго,Він де далї в смак ввіходив,І по троху в себе в графствіІнші звичаї заводив.

Щож, напитки, та наїдки,Та убрання прехороші,Та забави, та турнїри,А на всеж то треба гроші!

Тай по всїх далеких війнахГраф привчив ся до грабунку,А тепер в своїй країнїВін шукав у тім ратунку.

Почали ся нескінченніМита, панщина, податки,Граф поставив по дорогахСкрізь застави та рогатки.

Трудно навіть росказати,Що за лихо стало в краю, —Люде мучились як в пеклї,Пан втїшав ся як у раю.

Пан гуляв у себе в замку,У ярмі стогнали люде,І здавалось, що до вікуВсе така неволя буде.

Розливав ся людський стогінВсюди хвилею сумною,І в серденьку у поетаОзивав ся він луною…

Ось одного разу чуєГраф лихі, трівожні вістї,Донесла йому сторожа,Що не все спокійно в містї;

Що співцї по містї ходятьІ піснями люд морочать,Все про рівність і про волюУ піснях своїх торочать.

Вже й по тюрмах їх сажають,Та нїщо не помагає,Їх піснї ідуть по людях,Всяк піснї ті переймає.

„Ну, — гукнув Бертольд, — то байка!Я візьму співцїв тих в руки!Раптом чує десь близенькоЗалунали піснї гуки;

„В мужика землянка вохка,В пана хата на помостї;Щож, не дарма люде кажуть,Що в панів білїші костї!

„У мужички руки чорні,В панї рученька тендїтна;Щож, недармо люде кажуть,Що в панів і кров блакітна!

„Мужики цїкаві стали,Чи ті костї білі всюди,Чи блакітна кров поллєть ся,Як пробити пану груди?

„Що се, що? — кричить Бертольдо, —Гей ловіть співця, вяжіте!У тюрму його, в кайдани!Та скоріш, скоріш біжіте!“

Коли се зза мурів замкуОбізвав ся голос долї:Гей біжіте, панські слуги,Та спіймайте вітра в полї!

„Не турбуй ся ти даремне,Все одно, вельможний пане,Вловиш нас сегодня десять,Завтра двайцять знов настане!

„Нас таки чимале військо,Маєм свого отамана,Він у нас одважний лицарь,Врештї, він знайомий пана“…

Мов крізь землю провалив сяТой співець, утїк од лиха.А Бертольд сидїв і думав,Далї так промовив стиха:

— „Маєм свого отамана!“ —„Ось де корінь цїлій справі!Ну, та я тепера хуткоПоложу кінець забаві!“

Тут він двох що-найвірнїйшихСлуг до себе прикликаєІ до нашого поетаУ хатину посилає:

„Ви скажіть йому від мене,Що я досї памятаю,Як піснї його втїшалиНас колись в чужому краю.

„Власне я тепер бажаюДать йому за них заплату,Я поетові даруюВ себе в замку гарну хату.

„Я його талан співацькийТак високо поважаю,Що співцем своїм придворнимЯ зробить його бажаю.

„Ви скажіть, що він у менеБуде жити в шанї, в славі,Тілько, звісно, хай забудеРізні вигадки лукаві“.

Слуги зараз подали сяДо убогої оселї,Принесли вони поетуТі запросини веселі.

Усьміхаючись він слухавТе запрошення знаднеє,А коли вони скінчили,Так промовив їм на сеє:

„Ви скажіте свому пану,Що заплати не бажаю,Бо коли я що дарую,То назад не одбираю.

„Хай він сам те пригадає,Що тож я йому дав злото,Хоч тепер об тім жалкую,Краще-б кинув у болото!

„Ви скажіть, що я не хочуСлави з рук його приймати,Бо лихую тілько славуТії руки можуть дати.

„Золотих не хочу лаврів,З ними щастя не здобуду,Як я ними увінчаюсь,То поетом вже не буду.

„Не поет, у кого думкиНе лїтають вільно в сьвітї,А заплутались на вікиВ золотії тонкі сїтї.

„Не поет, хто забуваєПро страшні народні рани,Щоб собі на вільні рукиЗолоті надїть кайдани!

„Тож підїте і скажіте,Що поки я буду жити,Не подумаю до вікуЗброї чесної зложити!“

З тим вернулись вірні слугиДо Бертольда і сказали:„Так і так поет відмовив,Ми даремне намовляли“…

Аж скипів Бертольд, почувшиГордовитую відмову,До поета посилаєПосланцїв тих самих знову:

„Ви скажіть сьому зухвальцю,Що тепер настав день суду,Що терпів його я довго,Але більш терпіть не буду.

„Коли він складання віршівБунтівничих не покине,То в тюрму його закину,Там він, клятий, і загине!“

Знову слуги подали сяДо убогої хатини,І підходячи почулиТихий бренькіт мандолїни.

У вікно зирнули слуги,Бачать: зібрана громада,Всї стоять навколо ліжка,Мов якась таємна рада!

Утомивсь поет від працї,Третїй день лежить в недузї,Слухачі навколо негоПосхиляли чола в тузї.

А поет усе то грає,То щось пише на паперіЙ роздає писання людям, —Тут вступили слуги в двері.

Всї метнулись хутко з хати,І поет один зостав ся,Подививсь на слуг спокійно,Гордовито привітав ся.

Всї Бертольдові погрозиСлухав мовчки, усьміхав ся,А коли скінчили слуги,Так до них він обізвав ся:

„Ви скажіть свойому пану,Що готовий я в дорогу,Тілько хай волить прислатиСлуг ще двох вам на підмогу.

„На запросини ласкавіЯ не можу встать з постелї,Вам нести мене прийдеть сяАж до нової оселї.

„Тай в темницї буду вільний, —Маю думи чарівницї,Що для них нема на сьвітїНї застави, нї границї.

„І мого прудкого словаНе затримає темниця,Полетить воно по сьвітї,Наче тая вільна птиця.

„З словом зіллють ся в темницїГіркий жаль і тяжка туга,І тодї потрійна станеІ страшна його потуга.

„І поет від свого людуНе почує слів доганиВ день сумний, коли на ньогоНакладатимуть кайдани!“

Так до віку у темницїДовелось поету жити,За тюремний спів він мусївГоловою наложити.

Та зостали ся на сьвітїМолоді його нащадки,Що взяли собі у спадокВсї піснї його, всї гадки.

Здійнялось повстання в краю,І Бертольда вбили люде,Тай гадали, що в країнїБільш неволї вже не буде.

Та зостав ся по БертольдуМолодий його нащадок,І пиху його й маєткиВін забрав собі у спадок.

І тепер нащадки графськіТюрми міцнії будують,А поетові нащадкиСлово гостреє гартують.

Проти дїла соромногоВиступає слово праве —Ох, страшне оте змагання,Хоч воно і не кріваве!

А коли війна скінчить сяТого дїла й того слова,То скінчить ся давня казка,А настане правда нова.

1893. 12. XI