Рідне село

І знов я бачу тя, село моє родинне,Як бачив тя тоді, коли житє дитиннеПлило немов малий потічок серед трав,Що вєсь несміло між дрібними камінцями.Дрібних утіх і я тут зазнавав,За для дрібних гризот лице росив слезами.Тоді цікаво ще на світ я поглядав,Не знав, що́ далі там, за твоіми хатками,За лісом, що шумить довкола. І неразПитав я річки, де́ пливе вона від нас,

І думкою гонив єі тихенькі хвиліПо за закрутину далеку і стрімку.І дуба велитня в сусідському садкуНераз розпитував, на чийій він могиліЩасливій виріс так високий і розлогий?І люде всі були міні так близькі, милі,І знав я всі стежки довкола; всі дороги,І зрідка лиш моя душа за обруб твійЛетіла в ширший світ. Та чи дитям у тобіЯ був щасливий? Дух дитячий мійЧиж перших вдарів зла тут не зазнав на собі?Чиж перші золоті надііНе розвівались тут, мов квіти веснянііМорозом збитіі? Чи пориви горячіМяхкоі ще душі сміхом тут не топтались,Докором не дусились? Чиж не ллялисьНайперші сльози тут, найщиршіі, дитячі,Під тиском вчасних ще і не дитячих мук?Хібаж душа моя ще чиста, ніжна, біла,Тут в рідному селі у-перве не щемілаПід дотиком твердих, брудних і грубих рук?Хібаж не почала ще тут всисатись в грудиТа трута лютая, що й доси духа тлить?Хібаж не в тобі я пізнав сирітство, труди,І боротьбу з житєм? Чогож тепер болитьДуша моя, коли по довгому часіЯ в тобі опинивсь, на сугорби отсіЗлим вихром загнаний? Стоіш ти як стояло,Самотне і дрібне, дитя мов, що сховалоВ зелені буряни головку кучеряву.Довкола ліс гуде тужний, таємний спів,Що ще круг мо́єі колиски гомонів,Тебе мов обтулив в полу свою темнаву.І річка та сама хлюпоче ся, трівожноПовзе поміж високих берегів,І верби ті самі і дуб той, що шумівПонад дитиною… Чогож так судорожноЩось тисне грудь мою у тобі, ріднеєСело? Чи жаль міні за тим тісним спокоєм,

За тим житєм, що хоч так біднеєІ сіреє, пливе коритом тихим своім?За щастєм слимака того, що в шкаралущиХоваєся? За незнаня смерком?Чи жаль міні, що я у світ пішов пішкомНа бурі, громи й град, шукати, де сцілющийПотік знаня пливе? О ні, о ні!Не того так сьогодні жаль міні,Не тим душа моя так важко заболіла,А тим, що тяжша ще пригноба тут засілаНа лицях, голови недоля в низ хиляє,Під віддихом єі вся радість завмираєІ приязнь гасне враз з любвою,Котроі сімя тут міні у серце впало.Оттим то тяжко так міні у тобі стало.Прощай село моє! Що тут мене держало,Те щезло; що тепер держить —Таке важке, що мов гора тяжитьНа серці. Геть іду — і плачу над тобою.14 іюня 1880.