Притча про життя

Було се в Індії.Степом безлюднимЙшов чоловік. І враз напав на негоГолодний лев. Побачивши звірюкуЩе з далека, почувши рик єї,Почав тікати чоловік що духу.Тікаючи наскочив він наразНа глибоченну балку. Не булоЧасу вертатись, не було де скритись,А звір вже близько. Бачить чоловік,Що зо стіни безодні, зо стрімкогоСкального обриву худа берізкаВ щілині виросла й вершок зеленийПо над безодню к сонцю піднимає.Не довго думаючи він чепив сяЗа ту берізку; держачись рукамиЗа пень єї, повис над гирлом темним,Аж поки бовтаючи там ногамиНа щось твердого крихту не опер ся.Тоді аж відітхнув і дрож смертельнаПо троха втихла. І почав тодіСірома озирати ся довкола,Де він і що з ним?Перший зирк йогоВпав на корінє деревця, що в ньомуБула єго єдиная опора.Що за притичина? Глядить: дві миши,Одна білява, друга чорна, пильно,Запопадно і ненастанно й прудкоГризуть корінє того деревця,Лапками землю порпають, працюютьНемов наняті, щоб єго підпоруПідгризти, підкопати, повалити.І похололо в того чоловікаНа серці, бо в тій хвилі лев розжертийНадбіг над пропасть і його побачивІ лютим ревом відгомін збудив.Не міг його дістати, але лютоГлядів з гори, скакав і землю гризЖдучи, аж він у гору знов підлізе.

І глянув в низ у пропасть чоловік.І бачить, що на дні тієї балкиСтрашна гадюка веть ся і широкоПащеку рознимає, жде лише,Щоб він упав для неї на поталу.Померкло в голові у чоловіка,За серце стисло і холодним потомВсе тіло облилось.

Та враз почув,Що те, о що опер він ноги, якосьВорушить ся. Зирнув, аж пробі! сеГадюка звита в клубок, що в щілиніДрімала. Рад був скрикнуть чоловік,Та голос в горлі задушив переляк.Рад був молить ся, та трівога вбилаПобожну думку. Наче труп холоднийВін висів, певний, що в найблизшій хвиліКорінє миши підгризуть, гадюкаУ ногу вкусить, сил єго не стане,І в низ він упаде змиї в пащеку.

А в тім — о диво! На гильках берізкиПобачив той нещасний чоловікГніздо чмелів. У щільнику маломуБуло там троха меду, а чмеліВсі полетіли в поле за пожитком.І закортіло чоловіка тогоПокушать меду. Він всіх сил добув,Підняв ся троха в гору і устамиДосяг щільник і ссать його почав.І враз немов рукою віднялоЙому від серця. Солодощі медуЗаставили його про все забути:Про льва, що вив йому над головою,Про миши, що єго підпору гризли,І про дракона, що в низу грозив,І про гадюку, що у стіп сичала.Про все, про все забув той чоловік,Найшовши в тих краплинах медовихНесказану, високу роскіш раю.

Готама Будда, Азії світило,Очима духа бачив сю пригодуІ своїм вірним так про неї мовив:„Сей чоловік, брати, то кождий з нас.Житє важке, природа нам ворожаІ тисячі пригод і небезпекЗ усіх боків усе нас окружають,Як того мужа, що там в балці висів.Голодний лев над нами, то є смерть;Дракон в низу, то вічне забутє,Що кождого нагрожуєсь пожерти.А миши, чорна й біла — день і ніч,Що ненастанно вік нам підгризають.А та гадюка під ногами, братя,То наше власне тіло, непостійне,Слабе і хоре, що нам в кождій хвиліНа завсігди відмовить може служби.А та берізка, за яку вчепившисьМіркуємо спасти ся від заглади,Се людська память — щира, та коротка.Нема нам виходу із того горя,Нема ратунку. Та одно лиш намЛишилось, те, чого ніяка сила,Ніяка нам пригода взять не може:Се чиста роскіш братньої любови,Се той чудовий мід, якого крапляРозширює житє людське в безмір,Підносить душу по над всю трівогу,Над всю турботу із за діл минущих —В простори повні світла і свободи.Хапайте сквапно краплі ті, брати!Бо лиш в тому, що серце ваше чує,Чим груди повні, чим душа живе,У роскоші любови і бажаня,В братерстві, у надії, у змаганюДо висших, чистих цілей є ваш рай.“