Причинна

Реве та стогне Дніпр широкий,Сердитий вітер завива,До-долу верби гне високі,Гора́ми хвилю підійма.І блідий місяць на ту по́руІз хмари де-де виглядав, —Неначе чо́вен в синім морю,То виринав, то потопав.Ще треті півні не співали,Ніхто нігде не гомонів,Сичі в гаю перекликались,Та ясень раз-у-раз скрипів.

В таку добу під горою,Біля того гаю,Що чорніє над водою,Щось біле блукає.Може вийшла русалонькаМатері шукати,А може жде козаченька,Щоб залоскотати.Не русалонька блукає:То дівчина ходить,Й сама не зна (бо причинна),Що такеє робить.Так ворожка поробила,Щоб менше скучала,Щоб, бач, ходя о-півночі,Спала й виглядалаКозаченька молодого,Що торік покинув.Обіцявся вернутися,Та, мабуть, і згинув!

Не китайкою покрилисьКозацькії очі,Не вимили біле личкоСлізоньки дівочі:Орел вийняв карі очіНа чужому полі,Біле тіло вовки з'їли —Така його доля!

Дарма що-ніч дівчинонькаЙого виглядає...Не вернеться чорнобровийТай не привітає,Не розплете довгу косу,Хустку не завяже,Не на ліжко, — в домовинуСиротою ляже!

Така її доля... О, Боже мій милий!За що-ж ти караєш її молоду?За те, що так щиро вона полюбилаКозацькії очі? Прости сироту!Кого-ж їй любити? Ні батька, ні неньки;Одна, як та пташка в далекім краю́.Пошли́-ж Ти їй долю, — вона молоденька, —Бо люди чужії її засміють.Чи винна-ж голубка, що голуба любить?Чи винен той голуб, що сокіл убив?Сумує, воркує, білим світом нудить,Літає, шукає, дума́ — заблудив.Щаслива голубка: високо літає,Полине до Бога — милого питать.Кого-ж сиротина, кого запитає?І хто їй роскаже, і хто теє зна,Де милий ночує: чи в темному гаю?Чи в бистрім Дунаю коня напува?Чи може з друго́ю, другу́ю кохає,Її чорноброву уже забува?Як-би то дали́ся орли́нії крила —За синім би морем милого найшла:Живого-б любила, другу-б задушила,А до неживого у яму-б лягла!Не так серце любить, щоб з ким поділиться,Не так воно хоче, як Бог нам дає:Воно жить не хоче, не хоче журиться.»Журись!« каже думка, жалю завдає.О, Боже мій милий! Така Твоя воля,Таке її щастя, така її доля!

Вона все ходить, з уст ні пари, —Широкий Дніпр не гомонить;Розбивши вітер чорні хмари,Ліг біля моря одпочить;А з неба місяць так і сяє;І над водою, і над гаєм,Кругом, як в усі, все мовчить...Аж гульк — з Дніпра повириналиМалії діти сміючи́сь.»Ходімо гріться!« — закричали:»Зійшло вже сонце!« (Голі скрізь,З осоки коси, бо дівчата.)»Чи всі ви тута?« кличе мати:»Ходім шукати вечеряти.Пограємось, погуляймо,Та пісеньку заспіваймо!«»Ух! ух!Соломяний дух, дух!Мене мати породила,Нехрещену положила.Місяченьку!Наш голубоньку!Ходи до нас вечеряти:У нас козак в очереті,В очереті в осоці,Срібний перстень на руці;Молоденький, чорнобровий, —Знайшли вчора у діброві.Світи довше в чистім полі,Щоб нагулятись доволі!Поки відьми ще літають,Поки півні не співають,Посвіти нам!...Он щось ходить!Он під дубом щось там робить!Ух, ух!Соломяний дух, дух!Мене мати породила,Нехрещену положила«.

Зареготались нехрещені...Гай обізвався; галас, зик,Орда́ мов ріже. Мов скажені,Летять до дуба... ні-чичирк!

Схаменулись нехрещені,Дивляться: мелька́є,Щось лізе вверх по стовбуруДо самого краю.Отто-ж тая дівчинонька,Що сонна блудила:Оттаку-то їй причинуВорожка зробила!На самий верх на гилляціСтала — в серце коле.Подивилась на всі боки,Та й лізе до-долу.Кругом дуба русалонькиМовчки дожидали;Взяли її, сердешную,Тай залоскотали.Довго, довго дивувалисьНа її уроду...Треті півні: »кукуріку!« —Шелеснули в воду.

Защебетав жайворонок,У-гору летючи;Закувала зозуленька,На дубу сидючи;Защебетав соловейко,Пішла луна гаєм;Червоніє за горою;Плугатар співає.Чорніє гай над водою,Де Ляхи ходили;Засиніли по-над ДніпромВисокі могили;Пішов шелест по діброві,Шепчуть густі лози;А дівчина спить під дубомПри битій дорозі.Знать, добре спить, що не чує,Як кує зозуля,Що не лічить, чи довго жить...Знать, добре заснула.

А тим часом із дібровиКозак виїзжає;Під ним коник вороненькийНа-силу ступає.»Ізнемігся, товаришу!Сьогодні спочинем:Близько хата, де дівчинаВорота одчинить.А може вже одчинилаНе мені, — друго́му...Швидче, коню, швидче, коню,Поспішай до-дому!«

Утомився вороненький,Іде, спотикнеться;Коло серця козацькогоЯк гадина вється.»Ось і дуб той кучерявий...Вона! Боже милий!Бач, заснула виглядавши,Моя сизокрила!«Кинув коня та до неї:»Боже ти мій, Боже!«Кличе її та цілує...Ні, вже не поможе!»За що-ж вони розлучилиМене із тобою?«Зареготавсь, розігнався —Та в дуб головою!

Ідуть дівчата в поле жатиТа знай співають ідучи́,Як провожала сина мати,Як бивсь Тата́рин у-ночи́.Ідуть... Під дубом зелененькимКінь замордований стоїть,А біля його молоденькийКозак та дівчина лежить.Цікаві (нігде правди діти!)Підкралися, щоб ізлякать;Коли подивляться, що вбитий, —З переполоху ну втікать!

Збіралися подруженьки —Слізоньки втирають;Збіралися товариші,Та ями копають.Прийшли попи з коругвами,Задзвонили дзвони;Поховали громадою,Як слід, по закону.Насипали край дорогиДві могили в житі;Нема кому запитати,За-що їх убито.Посадили над козакомЯвір та ялину,А в головах у дівчиниЧервону калину.Прилітає зозуленькаНад ними кувати;Прилітає соловейкоЩо-ніч щебетати;Виспівує та щебече,Поки місяць зійде,Поки тії русалонькиЗ Дніпра грітись вийдуть.