Поворіт

Країно рідная! ох, ти далека мріє! До тебе все летять мої думки.Їм страшно й радісно, якась надїя мріє… Так з вирію в свій край летять пташки.

Чи не здаєть ся їм, що принесуть з собою Новії, ще не співані піснї,Що в краю темному, сповитому журбою, Блиснуть піснї, мов блискавки ясні.

Се вже було колись… Се вже не раз бувало: Я на чужому йшла шукать надїй —Як в рідній сторонї менї їх бракувало — І обновлення силї молодій.

Я марила весь час про воріття хвилину Серед чужого, іншого життя, —Та завждї першую колючую тернину Приносила хвилина воріття.

Холодний зброї блиск, от перше привітання, Кордонні вартові непривітні…

„Чи ми вертаємось, чи йдемо на вигнання?“ Питали ся мої думки й піснї.

Мене знов обступала тїсна, щільна Неволї рідної знайомая стїнаІ кожна думка там, що народилась вільна, Враз блїдла мов невільниця сумна.

Там ангел помсти злий, суворий дух темницї, Проймав мене знов зором огневимІ мрії чистії, мої гірські орлицї, Геть розганяв мечем своїм кривим.

Спотворено тодї піснї мої бренїли, Оті нові, неспівані піснї;Стурбовано думки крилами тріпотїли, Мов над огнем метелики нічні.

Нераз було менї так прикро, непривітно, Як у безлистім гаю під дощем,Мов у глухую ніч і жаско й неохвітно І серце знов заходилось плачем.

Тодї менї ота далекая чужина Здавалась краєм вічної весни.Так перелїтная приборкана пташина Про вирій смутно марить в осени.

5/VI. 1899 р.