Поет під час облоги

У містї панує велика тревога.Туманом окутала вража облогаІ голод грозить ся страшною рукою,Від шпигів ворожих немає спокою.Збіраєть ся в містї за радою рада,Та згоди немає, панує розрада,Змагання, непевність і крик: зрада! зрада! Мов тяжка хвороба, так час там пливе, Та місто не вмерло, воно ще живе.

Он в церкву ідуть молодята до шлюбу,Он мати колише дитиноньку любу. „Ходїмо, — говорить дружина дружинї, — З'єднаємо руки і долю свою, Як згинуть прийдеть ся, — в останнїй годинї Побачу край себе дружину мою.

„Спи, — мати співає, — моє немовлятко,Урожене в люту годину дитятко!Не будеш ти лиха і голоду знати,Поки ще на сьвітї живе твоя мати“. Іде на стрівання хороший вояк, Віта його мила щаслива. „Чого зажурив ся, мій любий козак?“ Питає дївчина вродлива.

— Прощатись прийшов я, кохана, з тобою,От зараз піду з товариством до бою,Не-сила терпіти лихої напасти,Волю я в широкому полї пропасти,Нїж тута, немов у тюрмі погибати!Тебе тілько, зіронько, жаль покидати…“ Вона подає йому стрільбу грімку, Чіпляє сама ясну шаблю важку,

Цїлує і пестить, і щастя бажає,І мов на музики на бій виряжає:„Хай наша зоря тебе, милий, веде!“І милий на смерть без вагання іде. А онде нещасний коханець край брами, У роспачі голову стиснув руками: „Найгірша для мене ся люта година! Не любить мене чарівниця-дївчина. Подвійний мій роспач, подвійний мій жаль, Моя нерозважна печаль!…“

Он пісня з високого муру лунає.По мурах одважний співець похожає.Поет не боїть ся від ворога смерти,Бо вільная пісня не може умерти.То-ж він з ворогами і з лихом жартуєІ вірші мов легкії стрілки гартує, І кидає пісню в широкий простор; Скрізь чутно її, на майданї і в полї, Юрба перейма' тую пісню, мов хор. Все бачить співець у широкім роздолї — І небо, і море, красу сьвітову, І людям співає він пісню нову.

Усе одбиваєть ся в піснї, як в морі,Рожевая зо́ря й червоная кров,І темна ненависть, і ясна любов,І пломінь пожару, і місяць та зорі.

Та пісня, як море, і стогне, й рида, І барвами грає, І скелї зриває, Як чиста прозора вода.

Всї слухають пісню: нещасний коханець,Щасливая пара, і мати, й дитина,Співа тую пісню дружинї дружина, —Те знає і тїшить ся музин обранець.То в день, серед люду, поети мов дїти,Їм милі тріумфи, і лаври, і квіти,І вабить їм очі великая слава,Якої не дасть перемога крівава, — В надїї на неї терновий вінець Прийма молоденький співець.

Ось день проминув, зник і вечер погожий,Ніч криє і місто, і табір ворожий,І дивлять ся любо небеснії очі.Поснули усї до спочинку охочі,Здрімала ся навіть обачна сторожа,Скрізь тихо… Міцна чарівниченька божа, Корить ся їй все під кінець; Але не корить ся співець.

Ті промінї горді, ясні, золотії,В ньому розбудили і речі, і мрії, Їх стримати — груди тїсні!І прудко, мов іскри з багаття огнисті,Мов хвилї гірського потока сріблисті, Летять голоснії піснї.І ллють ся, і ллють ся без примусу, вільно, Недбалі про славу й вінки,І линуть з північними вітрами спільно Високо під ясні зірки.Бренить у них радість, лунає і горе,Шумить у них спогадів, мрій цїле море,

Навколо них роспач хаосом чорнїє,Над ними веселка надїй променїє. Не знає поет, чи хто слуха його, Не стримує серця і співу свого,Співа серенаду ясній своїй зірцї,Та ночі, та музї своїй винозірцї, Що з ним була в кожній порі…І пісня чарує облогу ворожуІ будить на мурах обачну сторожу, Заснуть не дає до зорі!

12/IV. 1896 року.