До товаришів
Леся Українка О, не забуду я тих днїв на чужинї, Чужої й рідної для мене хати,Де часто так приходилось менї Пекучу, гірку правду вислухати.
У перше там менї суворії питання Перед очима стали без покрас;Ті люде, що весь вік несли тяжке завдання, Казали: Годї нам, тепер черга на вас,
На вас, робітники незнані молодії… Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам.Невже ті голоси несьміливі, слабкії, Квилїння немовлят — належать справдї вам?
Невже на всї великії подїї, На все у вас одна відповідь є —Мовчання, сльози та дитячі мрії? Більш нї на що вам сили не стає?
Невже се так?.. Я мовчки все приймала; Чим мала я розбить докори цї?Мов на позорищі прикута я стояла І краска сорому горіла на лицї…
Щож, браття, мовчите? Чи втїшені собою, Що вже й докори сї вас не проймуть?Чи так задавлені неволею, журбою? Чи може маєте яку яснїйшу путь?
Подаймо їм великую розвагу, Скажім і докажім, що ми бойцї сами;А нї, то треба мать хоч ту сумну одвагу — Сказать старим бойцям: не ждїть, не прийдем ми! 1895 року.
Видання 1899 року
Текст за виданням: Думи і мрії, Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1899. Твір у суспільному надбанні. Джерело — Вікіджерела.