Не спалося, а ніч, як море…

Не спалося, а ніч, як море.(Хоч діялось не в-осени́,Так у неволі.) До стіниНе заговориш ні про горе,Ні про »младенческіе сны«.Верчуся, світу дожидаю;А за дверима про своє́Солда́тськеє нежитіє́Два часовії розмовляють.

Перший.

Така ухабиста сабо́й,И меньше бѣлой не дари́ла;А ба́ринъ бѣ́дненькой тако́й!Меня-то, слышь, и подсмотри́ли;Свезли въ Калугу и забрили.Такъ вотъ-тѣ случай-то какой!

Другий.

А я — аж страшно, як згадаю!Я сам пішов у москалі.Таки-ж у нашому селіНазнав я дівчину. ВчащаюІ матір удову́ єднаю;Так пан заклятий не дає:Мала́, каже, нехай дождуся.І, знай, вчащаю до Ганнусі.На той рік знову за своє:Пішов я з матірю просити.»Шкода́, каже, і не проси!Пятьсот, каже, коли даси,Бери хоч зараз!« Що робити?Головко бідна! Позича́ть?Та хто таку пози́чить силу!Пішов я, брате, зароблять.І де вже ноги не носили!...Поки ті гроші заробив,Я годів зо два проходивПо Чорноморії, по До́ну.Вертаюсь в-осени́ до-дому,І подарунків накупивНайдорогійших. От, вертаюсьВ село до дівчини в-ночі, —Аж тілько мати на печі,Та й та сердешна умірає,А хата пусткою гниє.Я викресав огню, до неї —Од неї пахне вже землею,Уже й мене не пізнає.Я до попа та до сусіди...Привів попа, та не застав,Вона вже вмерла. Нема й слі́дуМоє́ї Ганни. Я спитав,Таки сусіду, про Ганнусю.»Хіба ти й досі ще не знаєш?Ганнуся на Сибір пішла:До панича, бачиш, ходила,Поки дитину привела́,Та у криниці й затопила.«Неначе згага запекла́...Я ледве-ледве вийшов з хати...Ще не світало. Я в палатиПішов з ножем, не чув землі...Аж панича вже одвезлиУ школу в Київ. От як, брате!Осталися і батько й мати,А я пішов у москалі.І досі страшно, як згадаю:Хотів палати запалить,Або себе занапасти́ть,Та Бог помилував. А знаєш,Його́ до нас перевели́Із армії, чи що?

Перший.

Такъ что-же?Ну, вотъ теперь и приколи!

Другий.

Нехай собі! А Бог поможе,То й так забудеться колись.

Вони ще довго говорили.Я став пере́д світо́м дрімать,І паничі мені приснились,І не дали́, погані, спать.