Не покидай мене, пекучий болю…

Не покидай мене, пекучий болю,Не покидай, важкая думо-мукоНад людським горем, людською журбою!

Рви серце в мні, бліда журо-марюко,Не дай заснуть в посте́лі безучастя —Не покидай мене, гриже-гадюко!

Не дай живому в домовину класть ся,Не дай подумать ані на хвилинуПро власну радість і про власне щастя,

Докіль круг мене міліони гинутьМов та трава схне літом під косою,І від колиски аж по домовину

Жиють з бідою наче брат з сестрою.Докіль житє тяжким нас да́вить валом,На пни ломає силою страшною, —

Докіль ще недосяглим ідеаломДля міліонів ситість, тепла хата, —Докіль на лицях сльози ніби ралом

Борозди риють, — доки зимна кратаТюремна руки путає робучі,Мруть з голоду бездомні сиротята,

Пишають ся під небом ті блискучіГнізда розпусти, зопсутя́ й обманиІ світ заражують, докіль могучі

„Стовпи“ отруту ллють в народні рани,Думки кують, для прихоті своєіЛюд трупом стелють люті Тамерлани!

Ох, загніздись на дні душі моєіВажкая думо! Сильними кліщамиСтискай те серце, скоро б від твоєі

Схибнув я стежки! Ночами і днямиШепчи над вухом; „Ти слуга нещасних!Працюй для них словами і рукамиБез бажань власних, без вдоволень власних!“28 нояб. 1883.