Не надійся нічого

„НЕ НАДІЙСЯ НІЧОГО“.

Як ти могла сказати се так рівно,Спокійно, твердо? Як не задрожавТвій голос в горлі, серце в тво́їй грудиБиттям трівожним не зглушило тіСлова страшні: „Не надійся нічого!“

Не надійся нічого! Чи ти знаєш,Що ті слова — найтяжчая провина,Убійство серця, духа і думокЖивих і ненароджених? Чи в тебеПри тих словах не ворухнулась совість?

Не надійся нічого! Земле-мамо!Ти світе ясний! Темното́ нічна!Зірки і люде! Чим ви всі тепер?Чим я тепер? О чом не пил бездушний?Чом не той камінь, не вода, не лід?

Тодіб не чув я пекла в сво́їй груди,І в мізку мо́їм не вертів би норЧервяк неситий, кров моя кипучаВ гарячці лютій не дзвонилаб вічноТих слів страшних: „Не надійся нічого!“

Та ні, не вірю! Злуда, злуда все!Живущої води в напій меніТи долила, а жартом лиш сказала,

Що се отрута. Бо за щож би тиМогла вбивать у мене душу й тіло?

Ні, ні, не вірю! В хвилю ту, колиУста твої мене вбивати мали, —Лице твоє бліде, трівожні очі,Вся стать твоя тремтяча, мов мімоза,Все мовило мені: „Не вір! Не вір!“

Ти добра, щира! О, не ошукаєшМойого серця гордости лускою!Я зрозумів тебе! Ти добра, щира!Лиш бурі світа, розчаровань мукиЗаволокли тебе отсим туманом.

І в серці сво́їм знов я чую силуРозсіяти туман той, теплотоюЧуття і жаром думки поєднатиТебе з життям — і в відповідь тобіЯ кличу: „Надійсь і кріпись в борні!“