Назавжди

Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулкаі тінь замазує панни, мов образи затерті.У склянці золотавий чай. Так хочеться опертиоб край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод,дивитись, як сумна зоря останнім поцілункомпрощається з сестрою, що у зореколі їйне сяяти вже більш. Так нічблакитним снігом миє в місті маки мелянхолії.

Накривши плечі згорблені кожухом неба синім,колишеться шофер у сонній лімузині.

Крива ліхтарня — квітка зламана і попіл снігуі світло — лій зелений з дзбанка ночі в сутінь литий,круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміхузаблукана і місяць — білий птах надхнення злогой шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих,що може, мов струни, колись торкнеться серця твого.Торкнеться й поцілує гордо й ніжно і навікизакриє очі сплющені, немов сестра остання.Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зоріі платять їх паннам за пять хвилин кохання.

Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє,колишеться шофер у сонній лімузині.

13. грудня 1935.