Баляда про блакитну смерть

Примарні камяниці і коші подвір'їв,мов нетрі мороку, вузькі і мокрі сходи.Провалля ночі, що його ніхто не зміряві смуток темних брам і цвілі млосний подих.

Зімятий і заляпаний паперу клаптик,коротка, проста записка: „ніхто не винен,злочинця не шукати”! Йде у тихих лаптях,мов мудрий кіт, дахами місяць, нетля лине.

З розкритих проводів букетом синя пара,із мідних, спухлих жил блакитна кров струмує.Зза шахви, що в півсні принишкла з ляку марить,примарне сольо на клярнеті смутку, чуєш?

Палає струм блакитний, мов душа в надхненніі шепіт божевілля два серця колишезпід дна сзідомости; І ніч у вир шалений!І синім квіттям газ в подертий килим тиші!

На ліжко човен розкоші й нудьги коханнясідає миша місячна — цинічна й куцаі тіло з тілом тісно сплетені в останнєв неситих скорчах болю й насолоди вються.

Похилений над ними синій янгол газувінчає їх вогнем блакитним, наче міртомі душі, мов лілеї, кидає в екстазу,аж спаляться, немов останні краплі спірту.

24. грудня 1935.