Надсонова домівка в Ялті

Сму́тна оселя!… В веселій країні,В горах зелених, в роскошній долині,Місця веселого ти не знайшов,Сму́тний співець! умірать в самоти́ні, В смутну оселю прийшов,

Звідси не видко ні моря ясно́го,Гомону з міста не чутно гучно́го;З бору соснового шум тут іде́,Гори лунають од вітру буйно́го, Часом де дзвін загуде…

Стали в саду кіпариси стіноюОберегати в оселі спокою,Лаври — неначе зсушила журба,Тихо, журливо кива головою Віттям плакучим верба.

Все тут журливе кругом сеі хати, —Та найсмутніші отії кімнати,Де безталанний поет умірав:Все тут забрали, що можна забрати, — Смутку ж нїхто не забрав.

Вікна тьмяни́і, мов очі слабого,В хаті порожній само́тно, убо́го,Вісить свічадо на голій стіні,Мглою повите, — дивитись на нього Сумно здавалось мені…

Тута остатні „огні догоріли“,Тута остатні „квітки облетіли“,Тілько зосталася муза одна,Що не лишила співця до могили, Тута витає сумна́.

Тіло поета в далекій чужині; —Там, у тій самій холодній краіні,Серце на смерть отруіли його! —Сму́тная муза літа́ в самотині, Кличе поета свого.