На вічну пам'ять Котляревському

Сонце гріє, вітер вієЗ поля на долину;Над водою гне з вербоюЧервону калину.На калині одинокеГнізде́чко гойда́є.А де-ж дівся соловейко?Не питай: не знає!Згадай лихо, то й байдуже:Минулось, пропало;Згадай добре, серце вяне,Чому не осталось?

Ото-ж гляну, та й згадаю:Було, як смеркає,Защебече на калині,Ніхто не минає.Чи багатий, кого доля,Як мати дитину,Убірає, доглядає,Не мине калину;Чи си́рота, що до-світаВстає працювати, —Опиниться, послухає,Мов батько та матиРоспитують, розмовляють:Серце бється, любо,І світ божий, як Великдень,І люди, як люди!Чи дівчина, що милогоЩо-день виглядає,Вяне, сохне сиротою,Де дітись, не знає, —Піде на шлях подивитись,Поплакати в лози:Защебече соловейко —Сохнуть дрібні сльози;Послухає, усміхнеться,Піде темним гаєм, —Ніби з милим розмовляла...А він, знай, співає,Та дрібно, та рівно, як Бога благає.Поки вийде злодій на шлях погулятьЗ ножем у халяві — піде луна гаєм,Піде та й замовкне: на-що щебетать?Запеклую душу злодія не спинить,Тілько стратить голос, добру́ не навчить;Нехай він лютує, поки сам загине,Поки безголовя ворон прокричить.

Засне долина, на калиніІ соловейко задріма.Повіє вітер по долині,Пішла дібровою луна;Луна гуляє, божа мова.Встануть сердеги працювать,Підуть корови на діброви,Дівчата вийдуть воду брать,І сонце гляне — рай та й годі!Верба сміється, свято скрізь!Заплаче злодій, лютий злодій.

Було так перш, — тепер дивись:

Сонце гріє, вітер вієЗ поля на долину;Над водою гне з вербоюЧервону калину;На калині одинокеГнізде́чко гойда́є.А де-ж дівся соловейко?Не питай: не знає!

Недавно, недавно у нас в УкраїніСтарий Котляревський оттак щебетав;Замовк неборака, сиротами кинувІ гори і море, де перше вітав,Де ватагу пройдисвітаВодив за собою.Все осталось, все сумує,Як руїни Трої.Все сумує, — тілько славаСонцем засіяла;Не вмре кобзар, бо на вікиЙого привітала.Будеш, батьку, панувати,Поки живуть люди;Поки сонце з неба сяє,Тебе не забудуть!

Праведная душе! прийми мою мову,Немудру та щиру, — прийми, привітай!Не кинь сиротою, як кинув діброви,Прилини до мене хоч на одно слово,Та про Україну мені заспівай!Нехай усміхнеться душа на чужи́ні,Хоч раз усміхнеться, дивлючись, як тиВсю славу козацьку, за словом єдиним,Переніс в убогу хату сироти.Прилинь, сизий орле! бо я одинокийСирота на світі, в чужому краю;Дивлю́ся на море широке, глибоке,Поплив-би на той бік, — човна не дають!Згадаю Енея, згадаю родину,Згадаю, заплачу, як тая дитина;А хвилі на той бік ідуть та ревуть.А може я й темний, нічого не бачу,Злая доля, може, по тім боці плаче?Сироту усюди люди осміють!Нехай-би сміялись, та там море грає,Там сонце, там місяць ясніще сія,Там з вітром могила в степу розмовляє,Там не одинокий був-би з нею й я.Праведная душе! прийми мою мову,Немудру та щиру, — прийми, привітай!Не кинь сиротою, як кинув діброви,Прилини до мене хоч на одно словоТа про Україну мені заспівай!