На ріці вавилонській — і я там сидів…

На рѣкахъ вавилонскихъ, тамо- сѣдохомъ и плакахомъ.

На ріцї вавилонській — і я там сидїв,На розбитий орган у розпуцї глядїв.

І ругав ся менї Вавилонцїв собор:„Заспівай нам щобудь! Про Сіон! Про Табор!“ —

„Про Сіон? Про Табор? Їм вже чести нема.На Таборі — пустель! На Сіонї тюрма!

„Лиш одну хиба пісню я вмію стару:Я рабом уродивсь та рабом і умру.

„Я на сьвіт народив ся під свист батогів,Із невольника батька, в землї ворогів.

„Я хилить ся привик від дитинячих лїт,І всьміхать ся до тих, що катують мій рід..

„Мій учитель був пес, що на лапки стаєІ що лиже ту руку, яка його бє.

„І хоч зріс я мов кедр, що вінчає Ливан,То душа в мнї похила, повзка мов бурян..

„І хоч часом, мов грім гримне слово моє,То се бляшаний грім, що нїкого не вбє.

„І хоч душу манить часом волї приваб,Але кров моя — раб! Але мозок мій — раб.

„Хоч я пут не ношу на руках, на ногах,Але в нервах ношу все невольницький страх.

„Хоч я вольним зовусь, а як раб спину гну,І свобідно в лице нїкому не зирну.

„Перед блазнем усяким корю ся, брешу,Вольне слово в душі наче сьвічку гашу.

„Хоч тружусь день і ніч, не доїм, не досплю,А все чую, немов я на панськім роблю.

„І хоч труд свій люблю, а все сїпа гачок:Ти прикутий до нього, мов раб до тачок.

„Хоч добра доробивсь, та воно лиш тяжить,Мов чуже для когось мушу я сторожить.

„З ким в житю не зійдусь, все підляжу йому;Так чи сяк вибирать — все найтяжше візьму.

„І хоч часом в душі підіймаєть ся бунт,Щоб із пут отрястись, стати твердо на ґрунт, —

„Ах, то й се не той гнїв, що шаблюку стиска,Се лищ злоба низька́ і сердитість рабська́.

„Вавилонські жінки, відвернувшись ідїть,І на мене здивовано так не глядїть!

„Щоб не впало проклятє моє на ваш плід,Не прийшлось би раба привести вам на сьвіт.

„Вавилонські дївчата, минайте мене,Хай мій вид співчутєм серце вам не торкне!

„Щоби вам не судилась найтяжша судьба,Найстрашнїйша клятьба — полюбити раба!“