На пастівнику

Сховалось сонце за Ділом могучим.Пожар вечірній запалав на небіІ згас. Стемніло. Оповите мглоюДріма Підгірє. Лиш де-де в хатахЩе світло блима. Літня ніч коротка,То вчасне спати йдуть робучі люде,Щоб завтра скоро світ вже бути в полі.

Ген за селом, під лісом на долиніЗ густоі мгли мов цвяшок золотийВирізуєсь миготанє кроваве:Се хлопці конюхи огонь кладуть.Йіх на всю ніч післали коні пасти.Попутавши скотину розложилиОгонь, бо майка тне.Ось при огніСидять гуртом: хто в гуньці, в подігачці,Хто в кожушанці, хто лиш грубий міхНапяв на плечі.— Побратиме Сеню,Дай тютюну!— Чи бач, який прудкий!Чи я тютюн саджу?— Та не жартуй бо!Тобі господар нині скрутець дав,То уділи! Проклята майка тне,А тютюновий дим — найліпший спосібНа неі.Сень видобува тютюнІ крає ножиком і ділить всім,В кого не має. Вже така натураУ того Сеня: з разу воркне гризко,А потім хоч сорочку з себе дасть.Не даром придурковатим зовутьІ підіймають всім селом на сміх.Куди ж пак! Парубіка вже старий,Вже по за трицять літ, і до роботиНема над него, і не пє, не тратить,А ходить мов жебрак. Нераз йомуТрафляло ся пристайство — не хотів,Волить тинятись в наймах, на чужихРобити і чужій коритись волі.„То вже у них так в роді“ — говорилиВ селі. „Отець єго мав поле й хату,Та все пустив, роботу занедбав,Лише по відпустах, святих місцяхМов старець волочив ся. А прийшлаНедуга, старість, далі сліпота,То не було де голови приткнути, —Взяв ліру тай пішов просити хліба.І сина на таке саме навчав:Все лиш набожних співанок співає,Все лиш балакає, що світ зіпсутийІ страшний суд надходить — що твій піп!“

Отак в селі балакали про Сеня,Сміялись з него, хоч усі й любили,Бо щирий був, для всякого ввічливий.Та він байдуже, мов се й не про него,Всі насміхи пускає мимо вуха,Прихильности немов не добачає.Хоч трицять літ від роду, він найрадшеЗ дітьми малими пристає, готовІ порохом пересипатись з ними.Тай діти ж то над все любили слухатьЄго пісень і оповідань! ДітиОдні над ним не насміхались.ОсьІ нині купка йіх зібралась — хлопціВсе підростки. На Сеня поглядаютьЯк на старшого; деякі й саміПросились з кіньми на ніч, знаючи,Що й Сень тут буде.Закурили. Тихо.Десь обік в трощах деркає деркач.Сова у лісі заскиглила — цур йій!І більш не чуть нічого, тілько мірноДзеленькають зелізним путом коніТа хрупають траву росисту.— Ну-ко,Скажіть хто байки! — обізвавсь несмілоОдин і скоса позирнув на Сеня.

— Е, кат там з нею! — другий відізвавсь. —Я за весь день охляв, не чую костей,І очи вже злипають ся до сну.

— Ну, щож, то ти йди спати! Годі ж всімПоснути. Знаєте, пора непевна.Говорять, що з Сідого приятеліВолочать ся по толоках. То требаВважати!— Мій господар за грибамиХодивши вчора, каже: бачив вовка.То й остро наказав міні з лошатІ ока не спускать. Та де вони?

— Не бійсь, дурний! Як би, хрань Боже, вовк,То коні би самі дали нам знати:Зафоркали б і збились би до купи.Ось слухай, рже твоя каштановата,А он лоша йій обзиваєсь!СправдіПо всій долині розляглось ірзанє,Мов тремольо важке, могучим смикомПотягнене по струні металевій.

— Ну, байки! Сеню, ти на черзі нині!

— Якоі ж я вам байки розповім?Тут, братя, йде таке на наші села,Що швидко нам відхоче ся байок.

— Що, що таке?— Війна, хіба не чули?

— Війна? Та з ким?— Ну, звісно, з Маскалем

— Що, з Маскалем? О, то нещастє наше!Маскаль твердий, не встоять наші хлопціСупротив него.— То то, братя, й є.Наш конче хоче з Маскалем побитись,Та видить сам, що сил за мало має.От він казав усюди голосити,Що від тепер не буде так як досиДо війська брати та перебирати,А всіх загорне загалом: малих,Що від землі лиш відросли, й дідів,Що до землі вже хилять ся, сліпих,Кривих, безногих і горбатих, навітьДівок.— Ха, ха! То може й нашу ФеськуВізьмуть?— Го-го, тота на гранатираПридасть ся.— То не сміх, я то віддавнаГадаю вже: чому беруть до військаЛиш парубків? Чи то дівок немаТаких здорових, рослих і відважних?Чи дівка не такий же чоловік.Як парубок?— Та слухайте лишень,Що стало ся в Урожі! Тиждень томуТам війт під церквою цілій громадіЧитав той наказ, що почнуть усіхДо війська брати. Слухає народ,Об поли бєсь руками. Аж наразОдна вдова як не заломить рукиНад головою, як не заголосить:Я-яй! Я-яй! Так протяжно, так страшно,Мов за покійником. Усі до неі,Гадали, може зуб. Та де тобі!Посиніла, у лобі очи кровюЙій заплили, і руки все держитьНад головою закленуті, й стогне,Голосить, що аж серце розриваєсь.Що мир до неі, примовляють, тішать,Води дають, хрестять і шепчуть — де там!Не чує, ані бачить, не говорить,Не йість, не пє, ніщо не розуміє,Лиш яйкає від того дня і доси.Вже з цвинтару не трафила й до хати,Пішла долів селом: Я-яй! Я-яй!А мир за нею, мов на похороні.Три рази довкіль обійшла село.Під ніч на силу завели йійіДо хати, силою й нагодували.Та не могла вона сидіти дома.В ночи й пропала. І від того дняПо селах ходить. Вже йійі в ЛужкуІ в Ступниці і в Мокрянах видали,Була аж в Страшевичах і на Сприні.Розхристана — говорять, чорна-чорна,Лиш очи світять ся І день і нічБлукає по-полю, до хат не йде,І все кричить, голосить, плаче й стогне.

— От покаяніє! Най Бог боронить!

— Я б, бачить ся, на місці вмер з страху,Як би єі голосінє почув.

— Іди, дурний! Вона ж се не від злого!Се найдобрійша жінка у селіБула. Йій Бог так дав, щоб віщувалаНародови якесь велике горе.

— Ой-ой! І щож то за такеє гореВона віщує?— Чуєш. що війну?Вже то як наш із Маскалем задре ся,То тут не жди добра!— А я гадаю,Що то не те! Велика річ — війна!Всіх не поріжуть. Маскалі-ж такожНе є вовки, а люде як і ми.Небіжчик дід нераз про них бувалоРозказують, не можуть нахвалитись.

— І я гадаю, братя, що Маскаль биНам кривди не зробив. Господар мій —На що розумний чоловік, а частоГоворить: Господи, коли б вже разМаскаль прийшов! Таке вже всюди здирствоПішло: Маскаль би все те скасував,Зробив порядок, полекшу якусьНа бідний люд!— Ой, певно, що би требаТвердоі тут, московські руки!Чи чули ви, пани ото заводятьЯкісь там шарварки нові. То нібиГоворять хлопам: штири дни до рокуПовинен кождий нумер відробитиКоло гостинця. А то все брехня.Йім не гостинець в голові. ПлюватиЙім на гостинець! Як лиш люде вийдутьНа ті гостинці, то пани пішлютьСвою двірню з палками, нагайками,І всіх на панський лан переженутьІ панщину навернуть: штири дниЩо тижня кождий мусить відробляти.

— Не може бути! Хто тобі казав?

— Плети, дурний, не може бути! Вже тоЯ чув про се від розумнійших трохиНіж я тай ти. Пани дістольто навітьВже й цісаря підмали, й цісар йімУсе те затвердив і підписав.

— Ой лишенько! Тепер то ми пропали!

— Воно то бач: пропали або ні.Пани ще доси криють ся з тим дуже,Не признають ся, щоб народ від разуНе роздразнити, а найголовнійше:Боять ся Маскаля.Тут Сень вмішав сяВ розмову. Доси він сидів понурийІ звільна пакав люльку, похилившись,Мов слухав голосів якихсь далеких.І враз промовив: — Е, яка там річЗа нами впоминатись Маскалеви?Що ми йому, чи сват, чи брат який?А мислите, що в него мало й свойіхПанів і бідних?— А про що ж би малаВійна вести ся?— Ні про що! Й війниНіякоі не буде!— А по щожДо війська пруть старого і малого?

— Е, пруть! Ніхто ще того не видав.От ми які вже парубки, а хто насДо війська кликав? Може ще колиІ будуть брати, та хто зна, се можеАж в той час буде, як народ на світіЗдрібніє так, що в нашій печи будеСім хлопа молотити.— Мудрий тиНа бештефранти! А чомуж отаУріжська ходить та голосить? Чень жеСе не добро віщує?— То то й є,Що нарід темний чує плач єіІ бачить сам, що се якийсь знак божий,Та не дошукує, що він значить,А сам собі спліта химери всякі:Війна і панщина й Бог зна ще що.Гадаєте, що Бог про теє дбає,Чи там сто люда забють, або двісті,Чи хлоп о три дни більш робити буде?Як раз Господь перед таким би діломЗнаки такі нам посилав! Тай що тоВійна? Війни й заповідать не треба,Вона вже є, ми родимось, живем,Мремо в війні. Хіба ж не чули пісню:

Нема добра тай не буде,Була війна, тай ще буде.Брат на брата ворогує,Сестра сестрі смерть готує,Син на батька ніж підносить,Донька мамі смерти просить.

От де війна правдива, найстрашнійша,Щоденна, люта! Що там против неіВсі війни є Турком, Німцем, Маскалем!

Замовкли всі й понурились. Так наглоЗвернув розмову Сень на другий бік.І хоч нераз подібні вже словаВони від него чули, то про теТим дужше йіх ударили вони.І не до сміху йім було, бо кождийНа собі сам йіх правди досвідив.

— Се правда! як вовки голодні в лісі,Так мир хрещений сам є собою йість ся.Одні хапають з перед других, рвуть,І друть і кривдять. От і мій господар,Хоч і який богач, а злакомивсьНа мойіх пять кровавих римських: взявІ відтягнув міні з заслуженини,За те, що скочило теля в полонкуІ затонуло.— А що буків яПриняв за ліс! Господар сам піславМене украсти з ліса копаниці,А як зловив лісничий і подавНа штроф, прийшлось платити — він тодіДавай мене періщити!Й пішлиНагадувать та розводити. щоУ кождого від давна наболіло.Лиш Сень мовчав, не жалувавсь ніколи,А як скінчили другі, знов почав.

— Так бачите, яка се в нас війнаВедесь! І що нам віщувать війну?Таж ся війна сама та щось віщує.

— А що таке віщує?— Страшний суд!

Слова ті Сень сказав глухим, таємнимПолушептом, аж другі мимоволіСклонили голови. В тій хвилі в лісіСова плачливо застогнала. ТихоНа хвилю стало, і нараз, немовДесь з під землі протяжний і різкий,Проймаючий роздав ся стогін людський:— Я-яй! Я-яй! Я-яй!…

— Дух божий з нами! — скрикнули від разуВсі конюхи і почали хреститись.

— Я-яй! Я-яй! Я-яй! — лунало в дебрахТак жалібно, так важко, що аж серцеМороз проймав. Сконало. Тихо стало.Недвижні всі сиділи круг огню,Тремтячи. Дух захопило у всіх,Так що ніхто і слова не промовив.Ба навіть коні наострили вухаІ стали мовчки.Тілько Сень сидівСпокійний, шепчучи молитву. ВрештіПромовив.— От ви й чули віщуванє.Не бійтесь, се не є нечистий дух,Се та уріжська жінка, що пішлаПо божій волі. Бог йій так казавПлачем і криком грішному народуОголосити близький суд страшний.

— Ну, що се ти говориш, бій ся Бога,Під ніч таке страхітє? Суд страшний!Хібаж не чув, що перед страшним судомПовинен ще на світ прийти Антихрист?Ну, а про него клятого ще якосьНе чути доси.— Не впевняй ся дуже! —Сказав поважно, строго якось Сень. —Глухий не чує навіть як гримить!А я ось що скажу вам, що я чув,Та ні, не я, моі татуньо чули.Вони ось на Кальваріі недавноБули, там є чернець один старенький,Що знає йіх вже більш як трицять літ.Так от вони у него й ночувалиІ він йім много повідав з книжок.„Моліть ся — каже — люде! Близький час„Пять гір трави вже віл великий спас.„Як шесту буде допасати — ждіть,„Тоді Антихрист родить ся на світ.„А як на сему в пів гори дійде,„Тоді на землю Ілія прийде.“

— Дух божий з нами! — скрикнули в трівозіВсі конюхи. — Пять гір вже — кажеш — спас.Щож се за гори, що за віл такий?

— Хиба ж не знаєте, що в книгах пишуть?Далеко десь, на самім краю світаЄ віл такий: родив ся він в той день,Коли Христа розпято. Має вінСім гір. Коли прийде на світ Антихрист,Щоб всіх людей від Бога відвернути,То против него появить ся з небаСвятий Ілля і буде бунтуватиНарод, щоби Антихриста цурав ся.А той Антихрист буде цар всесильний.Пішле своіх вояків і шандарівПротив пророка. Бог йому допуститьІллю зловити, він його на смертьЗасудить. Але знає він, проклятий,Що як з Іллі одна краплина кровиНа землю впаде — вся земля займе сяЙ згорить. От він на хитрощі візьме ся:Пошле свойіх вояків і шандарівНа край землі, на тих сім гір і скажеВола отого взяти і зарізатьІ з него шкуру зняти. РозпріструтьВони ту шкуру і на ній почнутьПророка мучити і катувати.Та поразить Господь нечисту силу.Є десь такий комарик, що напив сяХристовоі крови, як капалаЗ хреста. Отой комарик саме в хвилі,Як будуть мали різати вола,Його в хребет укусить і в тім місціМаленьку дірочку проколе в шкурі,Таку, що оком і доглянуть годі.Крізь ту то дірочку з крови пророкаМалесенька на землю крапля впаде,І загорить ся вся земля від неі,Спалить Антихриста й єго все царство,Спалить усі гріхи людські й терпіня,Очистить землю, як від ржі зелізо.Тоді Господь прийде на суд страшний.

Вже геть було за північ. Віз звернувДо долу дишльом, Косарі стоялиПосеред неба. Холодно. ОгоньПогас. Зітхаючи глубоко, мовчкиЩе раз обходять коней конюхи.Спокійно скрізь. Глубоке, темне небоГорить над ними тисячами звізд.Дрімає ліс в тумані. Наче мріяУ сизій пітьмі клаптем чорним тамЛежить село.І хлопці полягалиХто на соломі, що привіз з собою,А хто й по просту на траві росистій,Лиш міх товстий під себе простеливши.Лиш Сень не ляг. При вигаслім огнищіСидить він скулившись від холоду,Недвижний, у якійсь глубокій думі.

— О Господи! — зітхне часом. — Не дайСліпому і глухому в світі жити,Щоб не заскочив неготових насВеликий день, страшний день суду Твого!

І він здрігнув ся.— Господи помилуй!Се смерть у очи заглядає! — шепнувІ знов почав молитись, ще щирійше,Ще горячійше. Тихо сяють зоріНемов манять до себе. Дух якийсьМогучий і таємний пролітаєПо над землею. Чує лет єгоУсяке серце добре та чутливеЙ трепочесь тужно, наче пташка в кліти.Чого? Куди? По що? Дарма питати.