Ми вкупочці колись росли…

Ми в-купочці колись росли,Маленькими собі любились,А матері на нас дивилисьІ говорили, що колисьОдружимо їх... Не вгадали!Старі зарання повмірали,А ми малими розійшлись,Та вже й не схо́дились ніколи.

Мене по воли і неволиНосило всюди; принесло́На старість ледве і до-дому.Веселеє колись селоЧомусь тепер мені старомуЗдавалось темним і німим,Таким, як я тепер, старим.І бачиться, в селі убогім —Мені так бачиться — нічогоНе виросло і не згнило,Таке собі, як і було́:І яр, і поле, і тополі,І над криницею вербаНагнулася, як та журбаВ далекій, каторжній неволі;Ставок, гребелька і вітракЗ-за гаю крилами махає;І дуб зелений, мов козакІз гаю вийшов та й гуляєПо-під горою; по горіСадочок темний, а в садочкуЛежать собі у холодочку,Мов у раю́, мої старі.Хрести дубові посхилялись,Слова дощем позаливались...І не дощем, і не словаГладесенько Сатурн стирає!...Нехай з святими спочиваютьМої старії!... »Чи живаОтта Оксаночка?« питаюУ брата тихо я. — »Яка?«»Отта маленька, кучерява,Що з нами гралася колись...«— »Чого-ж ти, брате, зажуривсь?«— »Я не журю́сь...« — »ПомандрувалаОтта Оксаночка в похо́дЗа москалями, та й пропала.Вернулась, правда, через год,Та що з того́! З байстрям вернулась,Острижена. Було́, в-ночіСидить під тином, мов зозуля,Та кукає, або кричить,Або тихесенько співає,Та ніби коси розплітає.А потім знов кудись пішла;Ніхто не знає, де поділась.Занапасти́лась, одуріла...А що за дівчина була!Так-так що краля! І не вбога,Та талану Госпо́дь не дав...

— »А може й дав, та хтось укравІ одурив святого Бога...«