Мій давній голос

Палкий, нічим незаспокійний,ловлю слова, мов барвні скельця.Як же ж я терня туги рвійнез корінням вирву з штольні серця?

Терпке похмілля свіжих ранківпянить, як і давніш пянило.Дивлюсь в блакитну призму склянки,де заламалось небо в хвилі.

Рожевий чай, мов піна з сонця,зелений морок сном колише.Заслуханий у дружній вітер,свій давній голос чую в тиші:

— »Аж юне серце затремтить,незаспокоєне й несите.Устами спраглими в цю митьвсю хмільність світу хочу спити«.

Остання строфа з »Трьох перстенів«.