Меж скалами, неначе злодій…

Між скалами, неначе злодій,По-над Дністром іде в-ночиКозак, і дивиться йдучи́На каламутну темну воду,Неначе ворогові в очи,Неначе вимовити хоче:— »Дністре, во́до каламутна!Винеси на волю,Або втопи принамені,Коли така доля!«Та й роздягся на камені.У воду ки́нувся, пливе,Аж хвиля синяя реве,І, ревучи, на той берігКозака виносить.Стрепенувся сіромаха:І голий, і босий,Та на волі; й більш нічогоУ Бога не просить.Пострівай лиш: може, брате,На чужому поліТалану того́ попросиш,Та тієї долі...Пішов собі темним я́ром,Та співає йду́чи:»Ой з-під гори, та з-під кручіІшли мажі рипучи;А за ними йде та чорнявая,Та плаче — рида йдучи.«

Уже як хочете: хоч лайте,Хоч і не лайте, й не читайте —Про мене! Я і не прошу́, —Для себе, братіки, спишу,Ще раз те оливо потрачу;А може дасть Бог, і заплачу, —То й буде з мене... Ну-мо знов!

Покинув матір і господу,Покинув жінку; жаль, та й годі!На Бесарабію пішовОтсей козак. Погнало гореДо моря пити. Хоч говорять:Аби файда́ в руках була,А хлопа, як того вола,У плуг голодного впряжеш.

. . . . . . . . . . . .

Троха́ лишень, чи так?Ще з-малку з матірю староюХодив з торбами сей козак.Оттак і виріс сиротоюУ наймах. Сказано — шарпак,То й одружився собі так:Узяв хорошу, та убогу, —Звичайне, наймичку. А пан...(І неталан наш і талан, —Як кажуть люди, все од Бога)Нагле́дів, клятий: панські очі! —Та й ну гостинці засилать.Так і гостинців брать не хоче,Не хоче й пана закохать.Що тут робить? — За чоловіка,Укоротивши йому віка...А жінку можна привітать.Трохи́ не сталося оттак!До нитки звівся мій козак,Усе на панщині проклятій.А був хазя́їн. . . . .А жіночку свою люби́в,І — Господи єдиний! —Як те паня, як ту дитину,У намистах водив.Та знемігся неборака, —Хоч продавай хатуТа йди в найми! Оттак йогоОттой пан проклятийДопік добре! А жіночка,Мов цього й не знає, —У доброму намистечкуВ садочку гуляє,Як та краля. — »Що тут робить?«Сердега міркує:»Покину їх та утечу́?!Хто-ж їх нагодує?Хто догляне? Одна — стара,Не здужає встати;А другая — молодая,Дума погуляти.Як же його? Що діяти?Горе моє, горе!«

Та й пішов, торбину взявши,За синєє мореШукать долі. Думав прийти,Та хоч жінку взяти, —Стара мати і тут будеВіку доживатиНа господі. Так оттак-тоТрапляється в світі!Думав жити, поживати,Та Бога хвалити,А довело́сь на чужиніТілько сльози лити, —Більш нічого! Нудно йомуНа чужому полі.Всього надбав роботяга,Та не придба́в долі,Талану́ того́ свято́го.

. . . . . . . . . . . .

Світ божий немилий —Нудно йому на чужи́ні,І добро́ остило.Хочеться хоч подивитьсяНа свій край, на милий,На високії могили,На степи широкі,На садочок, на жіночку,Кралю карооку.Та й поплив Дністром на сей бік,Покинувши волю,Бродягою. О, Боже мій!Якеє ти, поле,Своє поле! — яке-то тиШироке, широке,Як та воля!...

. . . . . . . . . . . .

Прийшов до-дому у-ночі.Стогнала мати на печі,А жінка у коморі спала(Бо пан нездужа.) Жінка встала,Неначе пявка та впила́сьІ, мов водою, залила́сьДрібними, як горох, сльозами.(І це трапляється між нами,Що ніж на серце наставля,А сам цілує.) Ожила́Моя сердешна молодиця:І де ті в Господа взяли́сяУсякі штучнії їства!Сама-ж, неначе нежива,На плечі пада. НапоїлаІ нагодувала,І спать його, веселого,В коморі поклала.Лежить собі, неборака,Думає-гадає, —»Як то будем мандрувати,«І тихо дрімає.А жіночка молодаяКинулась до пана,Росказала: »оттак і так!«Любо та коханоПрийшли, взяли́ сіромаху,Та й повезли з домуПройдисвіта, волоцюгу,Прямо до прийому.

І там доля не кинула.Дослуживсь до чину,Та й вернувся в село своє́,І служить покинув.Уже матір поховалиГромадою люди,І пан умер. А жіночкаМосковкою всюдиХиляється — і по ЖидахІ по панах, боса.Найшов її, подививсяІ, сивоволосий,Підняв руки каліченіДо святого Бога,Заридав, як та дитина,І — простив небогу.

Оттак, люди, научайтесьВорогам прощати,Як сей неук!...Де-ж нам грішнимДобра цього взяти?

. . . . . . . . . . . .