Лисиця і ховрах

—Куди це ти, кумасенько, біжиш? Даєш, неначе з ляку драла, —Гука ховрах, — ні на що не глядиш, Мене б то й не пізнала?— Ох, голубе! — лисиця застогнала: Бодай би вже й не жить, Як оттаке терпіть!— Що ж там таке? Яка причина? — Ховрах допитує куму. А та йому:— Напасть міні! Лиха година! Як кумові свойму,Скажу тобі усе по дружбі...Оце я, бач, була, на службі —Наставили мене суддею до курей; —Я їх кохала, як дітей,Всьому порядок подавала;І не доїм, і не досплю,Усе, було, тружусь, роблю — Аж з тіла спала.Всі добрість бачили мою,Бо всі жили, мов у раю.Ні з кого по цей день не брала я й пірьїнки. А що ж за те кумі твоїй? З очей прогнали!... Боже мій!За що, про що, і за якії вчинки?От, справді, світ тепер який Бридкий!.., А все це лихо брехні діють. Як здумаю — печінки тліють! На мене хтось то набрехав (Бодай би той добра не знав!), Що я хабарики лупила... А щоб я, куме, хліб так їла, Коли хоч шаг з кого взяла.Коли хоч раз душею покривила!Скажи, чи я ж коли така була, Щоб ції капости робила?— А що ж, кумасенько моя,—Ховрах мовляє так лисиці,— Був гріх, — частенько бачив я У тебе пірьячко на пиці...

Бува — у службі чоловік Все стогне, каже: жити важко! Неначе доживає вік, Або останній руб навсправжки; І віру ймеш йому під час, Бо знаєш, або й чув не раз, Що жінку він узяв без віна І сам сердега — сиротина. А потім бачиш — той бідняк, Хто його зна, коли і як, Землі накупіть, хазяйнує, А далі так собі панує, Що на!... У суд не йти брехать, А як утерпіть, не сказать, Як той ховрах мовляв лисиці, Що видко пірьячко на пиці!.