Лілея

»За-що мене, як росла́ я,Люди не любили?За-що мене, як виросла,Молодую вбили?За-що-ж вони тепер менеВ палатах вітають,Царівною називають,Очий не спускають,З мого цвіту, дивуються,Не знають, де діти?Скажи-ж мені, мій братіку,Королевий цвіте!«— »Я не знаю, моя сестро!«

І цвіт, королевийСхилив свою головонькуЧервено-рожевуДо білого, пониклогоЛиченька лілеї.Сам Господь вітав над нимиІ творив святеєЗемлі грішній... І ліле́яРосою-сльозоюЗаплакала і сказала:

— »Брате мій! З тобоюМи давно вже кохаємось,А я й не сказала,Як була я людиною,Як я мордувалась...Моя мати — чогось вонаСердешна журилась,І на мене, на дитину,Дивилась-дивиласьІ плакала. Я не знаю,Мій брате єдиний,Хто їй лихо заподіяв...Я була дитина....Я гралася, забавлялась;А вона все вяла,Та нашого злого панаКляла-проклинала,Та й умерла. А пан оттойВзяв догодуватиМене малу. Я вирослаУ білих палатах,І не знала, що байстря я,Що його дитина.Він поїхав десь далеко,А мене покинув.І прокляли́ його люди,Будинок спалили,А мене... не знаю за-що,Убили — не вбили,Тілько мої довгі косиОстригли; накрилиОстрижену ганчіркою,Та ще й реготались;Жиди навіть нечестивіНа мене плювали.Оттаке-то, мій братіку,Було мені в світі!Молодого, короткогоНе дали́ дожитиЛюди віку... Я умерлаЗімою під тином,А весною процвіла́ яЦвітом при долині, —Цвітом білим, як сніг білим,Гай возвеселила.І ті-ж люди, і ті-ж пани,Що зімою вбили,Поприхо́дили весноюДивом дивувались,Дівчаточка заквітчались,І почали зватиЛілеєю-снігоцвітом;І я процвітатиСтала в га́ї, і в теплиці,І в білих палатах...Скажи-ж мені, мій братіку,Королевий цвіте:На-що, мене Бог поставивЦвітом на сім світі?Щоб людий я веселила,Тих самих, що вбилиМене й матір?! Милосердний,Святий, Боже милий!...«

І заплакала лілея.А цвіт королевийСхилив свою голо́вонькуЧервоно-рожевуНа білеє, пониклеєЛиче́нько лілеї.