Легенда про вічне життя

1.

Олександер Великий весь світ звоювавІ отсе в Вавилоні мов бог раював.

А побожний аскет вік в пустині проживІ молитвою й постом богині служив.

Наче сонце, що разом прогонює тьму,Так богиня в опівніч явилась йому.

Прихилилась і мовить: „Мій вірний слуго,Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?“

АСКЕТ МОВИТЬ:

„Хоч яке се житє і трудне і сумне,Дай, щоб старість і смерть оминули мене.“

БОГИНЯ МОВИТЬ:

„Ну, як се в тебе дар найціннійший з усіх,Наж тобі сей малий золотистий горіх.

„Одну нічку не спи, один день промовчи,І очистивши ум сей горіх розтовчи.

„Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,Дасть тобі молодим вічно жити воно.“

2.

Цілий день промовчав і не спав усю нічІ готовивсь аскет на великую річ.

Ось огонь розпалив із пахучих полінІ кадило в огонь щедро кидає він,

І закони Господні проходить умом,Щоб очистити ум, не схибити притьмом.

Та ось сумніви в серці повстали страшні:„Вічно жить — молодим — ну, по що се міні?

„Чи вертати у світ, де панує борба?Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!

„О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!Та безцінний твій дар комусь іншому дам.

„У нас цар молодий, богорівний наш цар!Богорівним зовсім його зробить твій дар.

„Міліонам він сонце, житє є нове, —Для добра міліонів хай вічно живе.“

3.

Олександер Великий весь світ звоював,Та дівчини рабом себе він почував.

Персіянки Роксани предивна красаВ єго серці горить, мов пожар не згаса.

У обіймах єго та красуня гордаНаче тає, на груди єго припада;

Та хвилина мине і він чує, що осьВ єі серці вороже ворушить ся щось,

І в очах ще вохких від любви і жагиДикі іскри горять, наче злі вороги.

З єі уст вилітають бажаня страшні —Се бажаня пожарів, убійства, різні.

Йій опертись король не здоліє й на мить:Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!

Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?…День у день із небес його кидає в ад.

4.

Олександер Великий богині моливсь:„Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!

„Або дай, щоб скінчила ся мука моя,Щоб я знав, чи богиня вона чи змия?

„Чом міняєть ся так кілько є в дні годин?І чи в серці єі я паную один?“

В тій хвилині аскет перед ним опинивсьІ покірно царю до землі поклонивсь.

„Вічно жий, царю мій! Хай твоі ворогиЗгинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.

„Не згордуй! Сей малий золотистий горіх —Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх.“

І він все розповів, відки має сей плід,Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

„Міліонам ти сонце, добродій єси, —Будеш жить вічно юний, як плід сей зйіси.“

5.

„Вічно жить! Молодим! Справді божеський дар!“І великим, безсмертним почув себе цар.

„Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?Постаріє, зівяне мов квітка марна!

„Що без неі житє? Сонце? Небо? Сам рай?З нею жить! Або радше ти сам умирай!“

Вже й не думає цар, до Роксани біжить.„Серце, ось тобі дар: вічно в юности жить!“

І сказав йій усе, відки має сей плід,Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

„Коли любиш мене, моє сонце ясне,Дасть безсмертє обом нам зерно те дрібне.

„А не любиш“ — урвав. „Кого хочеш, люби!Ось тобі сей горіх! Що захочеш — роби!“

Счервоніло дівча, в личко вдарила кров, —Олександер не ждав єі слова — пішов.

6.

Гей Роксано красуне, що думаєш ти?Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?

Не про те! Інший жар в єі серці горить!Інший бог там живе! Інший цар там царить.

Він мета єі мрій, осолода очей,Над усіх милий йій генерал Птолемей.

Хоч не любить йійі і холодний як лід,Вона рада свій вік дать за сам єго вид.

„Вічно жить молодій, а без него? О, ні!Краще він хай живе, дасть безсмертє й міні!

„Нуж поможе сей плід єго серце здобуть!А як ні, то міні краще в світі не буть.“

Птолемея знайшла і дала йому плід,І сказала, який в нім лежить заповіт.

А як ніч надійшла, вона тихо пішла,Олександру в вино трути-зіля влила.

7.

Занедужав король, важко стогне, кричить,А Роксана при нім не ридає, мовчить.

Головами хитають старі лікарі,І трівога як ніч залягла у дворі.

По всім краю йде вість наче змора та сон,І сумує весь край і рида Вавилон.

Ось у строях, білилах, румянах цілаВ Олександрів покій куртізана війшла.

„Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!Ось від мене тобі чудодійний горіх!

„Се богині є дар. Як зйіси те зерно,Вічно жить тобі дасть вічно юним воно.“

Спалахнув Олександер. „Нещасна, дрожи!Від кого маєш плід сей? По правді скажи!“

Та дівча не дрожить, не спускає очей.„Міні дав його твій генерал Птолемей.“

8.

Олександер у болях жорстоких лежавІ в руці свойій плід чудодійний держав.

„Вічно жить і любить! День за днем! День від дня!

А житє — то борня! А любов — то брехня!

„Вічно жить у борні! Бить ся в сітях брехні!

День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох ні!

„Не для нас, о богине, твій божеський дар!Хоч над світом я цар, та над серцем не цар.

„Міліони людей можу вбить, погубить,Та чи змушу кого мене вірно любить?

„Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!Вічне щастє чи дасть сей чудовний горіх?

„А без щастя, без віри й любови в нутріВічно жить, се горіть вік у вік на кострі!

„Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!Я в Нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!“

9.

Серед болю в постелі підводить ся цар,І побожно цілує чудовний той дар,

І в тріскучий огонь із пахучих полінЧудодійний горіх бистро кидає він.

І здалось, що вже біль не так люто палив,Мов би в збурену кров охолоди налив.

Прояснів єго ум, серце збулось химер,А в опівніч саму Олександер умер.