Ланцюг ніжности

Від са́мих поча́тків життя, коли пружно в колисці

Ти пнешся до сонця угору, побачиш тоді:

Всміхається разом із сонцем ще сонце — то Мати.

А потім прийде́, наче грім і потуга, до тебе

Згори голос Батька. І в цім ти зростеш і дозрієш,

Дозрієш, піде́ш і забудеш…

І раптом: Мій Боже,

Мов срібло в минулім заквітле, мов кучері хма́рки…

Це ж ва́нтаж любови найбільший, і де ж він?

Уже їх немає, лиш сріблом просторяться хма́рки

І серце тремтить: — Буду вдячний! та вже їх немає.

І бачиш, що вдячність твоя розростається й світить,

І світить на тих, що минули й не чули подяки,

І бачиш, що кажуть ласкаво: не бійся, то — дар наш

І ми теж так само дістали від рідних цю ніжність,

Тобі віддали, ти ж віддай її власній дитині.

Віддай її мудро, це Бог пов'язав у ланцюг нас,

Від пращурів, прадідів тим обдаруєш правну́ків,

Як зна́ком, що лучить і кров, і насіння, і вічність.