Ідилія

Давно було. Дітей маленьких двоєПобравши ся за руки, по квітчастихЛугах підгірських, стежкою вузкоюПоперек нив, в жарку літную днинуІшли з села.

 Старшенький хлопчик був —Біловолосий, з синіми очима,З конем вербовим у руці. У негоЗа пазухою добрий кусень хлібаІ квітка на кайстровім капелюсі.А дівчинка вела його за руку,Хоч менша. Наче терен оченята,Мов вуглики жаріли ся і живоВсе бігали кругом. Мов миший хвістКосичка з заду висіла, а в нійЧервона стрічка вплетена була.В маленькій запасчині підіпятійЗнать кілька бульб печених, а стручкиЗеленого гороху визиралиЗ за пазухи.

 Нерадо якось хлопчикІшов і боязливо озирав ся,А дівчинка невпинно щебетала,Додаючи товаришу відваги.

— Встидай ся, фе! Такий великий виріс,А плакать хоче! Хлопець, а боіть ся!Чого боятись тут? Сли я ти кажу,То мусить бути правда. Вже моіБабуня не такі, щоби брехали!А ти диви, хіба то так далеко?На сей горбок, а відтам Діл близенько,А там Ділом у го́ру та все в го́ру,Аж на сам верх! Тай годі! Там спочинем —А може ні, чого ще спочивати,Коли вже відтам близько!… Крикнем: У!Тай просто враз побіжимо до тихСтовпів зелізних, що підперли небо.

А там сховаємось за стовп і тихоТихенько аж до вечера пробудем.А ти щоби не смів міні і писнуть,Не то що плакать! Чуєш? А то яТобі задам! А як настане вечірІ сонечко прийде до дому на ніч,Застукає до брами, — то ми тихоТихесенько прокрадемось за ним.А знаєш, що бабуся говорили?У него є донька така хороша,Що просто страх. Вона то відчиняєЩо вечір браму батькови й що рана.А вже дітей вона так дуже любить,Що просто страх. А сонце не пускаєДітей до неі, щоб із ними разомУ світ не втікла. Але ми тихенькоПрокрадемось, тай шусть! і вхопимосьЄі за руки, то вже сонце намНіщо не зробить. Тілько ти не бійсьІ плакати не смій! Таж то так близько,І на дорогу маємо досить,А та нам панна надає богатоВсього́, о що лиш будемо просити.Ану, о що би ти просив? ПоглянувНа неі хлопець, палець вихав до устТай каже: — Мозе б ліпсого коня? —— Ха, ха, ха, ха! — дівча зареготалось.— Ну, сцоз, то мозе капелюх новий?— Проси що хочеш, а я знаю, знаю,Що я просити буду! — Сцо таке?— Ага, не скажу! — Ну, скази, а тоЗаплацу! — Овва, плач, то я самаПіду і не візьму тебе з собою.— Ну, а цомуз не сказес? — Знаєш, тиДурний! Міні бабуся говорили,Що в неі яблочка є золоті.

Кому вона те яблочко дарує,То той весь вік щасливий і здоровІ гарний, гарний буде всім на диво.Але ті яблочка лиш для дівчат.— Я хоцу яблоцка! — заплакав хлопець.— Не плач, дурний, лиш не забудь просити, —Я вставлюсь вже, щоб і тобі дала.А як по яблочку такім дістанем,То вернемо до дому і нікомуНе скажемо. Не скажеш? — Ні, не сказу.— Ну, памятай! А скажеш — відберуть.Чи так? — А так, — рік хлопець. І пішли.

Пройшло чимало літ від того дня.Далеко над сподіванє дітейТяжкою вийшла й довгою дорогаДо сонішних палат. І тра́ви й нивиІ небо й сонце, все, усе змінилосьУ хлопчика в очах. Лиш не зміниласьПодруга та, провідниця єго.Щебетанє єі веселе, любе,І усміх, і надія невгасима,Се та жива струя, що вяже в серціДень нинішний з вчорашним і грядущим.І ціль йіх не змінилась за той час,Лиш виросла, розвилась, розяснилась.

І ось великим шляхом многолюднимПосеред тиску, свару й товкітніІдуть вони, ховаючи у грудяхДитячі серця, як найкрасший скарб.Минає йіх гордий, надутий дурень,І розсмієсь; мина' пишний вельможа,То і не гляне; зустріне мужик,То в спрагу дасть погожоі водиНапити ся, і стежечку покаже,І підночує, в слоту захистить.Вони-ж побравши ся за руки, тихоІ радісно, без огляду й трівогиІдуть на стрічу сонцю золотому.1886.