І виріс я на чужині…

І виріс я на чужині,І сивію в чужому кра́ї,То одинокому меніЗдається — кращого немаєНічого в Бога, як ДніпроТа наша славная країна.Аж бачу, там тілько добро,Де нас нема. В лиху годину,Якось недавно довело́сьМені заїхать в Україну,У те найкращеє село, —У те, де мати повивалаМене малого, і в-ночиНа свічку Богу заробляла;Поклони тяжкії бючи́,Пречистій ставила, молила,Щоб доля добрая любилаЇї дитину... Добре, мамо,Що ти зарані спать лягла!А то-б ти Бога прокляла́За мій талан.

Аж страх поганоУ тім хорошому селі:Чорнійше чорної земліБлукають люди; повсихалиСади зелені; погнили́Біле́нькі ха́ти, поваля́лись;Стави буря́ном поросли́.Село неначе погоріло,Неначе люди подуріли, —Німі на панщину ідутьІ діточок своїх ведуть.

. . . . . . . . . . .

І я, заплакавши, назадПоїхав знову на чужину.

І не в однім оттім селі,А скрізь на славній УкраїніЛюдий у ярма запряглиПани лукаві. Гинуть, гинутьУ ярмах ли́царські сини,А препоганії паниЖидам, братам своїм хорошим,Остатні продають штани...

. . . . . . . . . . .

Погано дуже, страх поганоВ отсій пустині пропадать;А ще поганше на УкрайніДивитись, плакать, — і мовчать.А як не бачиш того лиха,То скрізь, здається, любо, тихо,І на Україні добро;Між горами старий Дніпро,Неначе в молоці дитина,Красується, любуєтьсяНа всю Україну,А по-над ним зеленіютьШирокії села;А у селах, у веселихІ люди веселі.Воно-б, може, так і ста́лось,Як-би не осталосьСліду панського в Украйні!...

. . . . . . . . . . .