Елегія про перстень молодости

Розсунулись, мов карти, стіни,угору стеля поплилаі вікна згасли в синій тіні,найближчі речі вкрила мла.Так ява стала сном.Уже не стеля, лиш глибінь,уже не стіни — далечіньі наче іскри в тиші сплячій,далекі, недосяжні в мряці,дзвінкі, мінливі та дрижачізасяли зорі над столом.

І я спокійний та невгнутийпід небом, що важке, мов камінь.Мені сьогодні не заснути.Пишу холодними рукамиоці слова.

Ріка шумить, мов млин, що мрії меле.Головокружним ночі хмелемп'яніє голова.Ось таємнішає природа

в безбожно первісній красі(словами не розкрити тайн її).Яка ж страшна оцього світу врода,що отруїла дні мої.

От жив звичайно, як усі,мантачив безтурботно час,аж забаглось мені наразчогось незнаного.Сьогодні вже не так, не так:складнішає життяі наче чорний стяг,шумить над серцем кожна нічі місяць — мідний птах,таємна рожа неба, лямпапоетів та сновидведе мене в сріблистих снахзигзагом мрії та безумствапонад безодню світу.Мов ртуть, підноситься солодкий жахдо горла і до мізку,аж струни — нерви задрижать.Тоді вдаряє пісня стусаном ножа,тоді лунає пісня різко.

Ну, сам скажи,навіщо це усе,

навіщо мерзтив краси холоднім сяйві.Ось, краще бережитвоєї молодости перстень.Отих хвилин,коли ще світ, мов серце, був широкий,коли не снився сон лихий мені,коли ще хлопцем сивоокимсміявся щиро й дзвінкота без журби мантачив дні.

Так час перегортаємого життя нову сторінку.

І знаю тільки те,що треба пісню, наче тінь, нести з собою,що треба йти, невпинно йтиназустріч мертвій тишиніза зовом вітру — за зовом ночі,аж попіл сну засипле очі.Спочине серце під крилатим кленом,порине в море трав зеленеі тільки пісня вільна, спіла,жива, нестримна, горда, смілаітиме далі вже без мене.