Дует

Поволі повертаємось у землю, як в колискувузли зелені зілля вяжуть нас — два спутані акорди.Сокира сонця вбита в пень дубовий лезом блискумузика моху, ласка вітру, дуб, мов ідол гордий.

На тратві дня, що нас несе, тіла слухняні й теплізростаються з собою, мов два сни, два вірні квіти.Мов шерсть кота, нас гріє мох. Заміниш зорі в шепіт,заміниш кров у зелень і музику. Небо світить.

Де бе́рег дня, за морем неба, сплять вітри майбутніі наші вірні зорі — наші долі ждуть в заморях,поки не здійсняться з землі наказу. Все несутнєвідкинемо і лиш екстазу чисту візьмем зорям.

Болить надхнення крови. Брови, мов дві стріли ко́лютьі мур мельодії над нами, мов луна велика,немов крило вітрів. Від зір залежить наша доля.Гориш рослинна й спрагла, мов земля. Ти вся музика.

18. травня 1936