Дно тиші
Богдан-Ігор Антонич Сліпуче чорний вугіль ночі, глиб і серця шахта,природи дно — дно таємниці й неба синє лонолящить у вухах сон — зімята та подерта плахтаі дзвонить в темряві співуче серце телефону.
Так будиться хаос забутий літ дитячих світу,зпоза свідомости запони дивиться прадавнє,мов озеро, чарує в сріблі саля й синім квітомпроломаний удвоє місяць на долівці вяне.
І темне місячне ядро з твердої шкаралущівилускують долоні тиші, що усе загорнуть.Дівчат кирпатий янгол рає й час статуї кришитьлиш труби мегафонів сяють, мов тюльпани чорні.
4. січня 1936.
Видання 1938 року
Текст за виданням: Ротації, Львів: Ізмарагд, 1938. Твір у суспільному надбанні. Джерело — Вікіджерела.