Беркут

З укритого гнізда в скалистій десь щілиніЗ тяжким він розмахом рванувсь під хмари сині, —З таємних мов жерел гнівлива думка рве ся,Облетить світ, і аж о неба звід опре ся,І бє важким крилом, де лиш сягнути зможе,І зве: Де правда та? Де ти, великий Боже?Всі зорі збігла я, атоми всі в природіПерешукала скрізь, тебе ж спіткати годі.

В блакиті він завис недвижний, розпростертий,Мов над житєм грізний, невпинний образ смерти.Здаєсь, що до небес він гвоздями прибитий,Та чуєш, що він гнеть в низ вержесь — кров пролити.

Ти чуєш се, і жах тебе проходить зимний:Таж над тобою тож завис беркут нестримний!Він не хибне тебе, хоч як високо висить!Чи много то ще хвиль тобі гуляти лишить?…

Ось рушив він. Пливе без маху крил в блакиті,Мов човник Долі тче днів наших пасма скриті.Спокійно колесить, знижаєсь, знов зриваєсь,За хмару криє ся, в лазурі розпливаєсь.Лиш острий крик єго вістить, що він голодний!Так в час тиші нераз прорве ся плач народний.І защемить в душах вельможних біль таємний,Мов землетрясеня віщун, той грім підземний.

Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!За те, що в груди ти ховаєш серце люте,За те, що кров ти пєш, на низьких і слабихЗ погордою глядиш, хоч сам живеш із них;За те, що так тебе боіть ся слабша твар;Ненавиджу тебе за теє, що ти цар!І ось блищить мій кріс, ціль добра, вистріл певен.І вбійчеє ядро під хмари понесе він.І замість нести смерть з гори на земне ложе,Ти сам спіткаєш смерть під хмарами, небоже.І не як божий суд, але як труп бездушнийТи впадеш, судови тих моіх куль послушний.І не остатній ти! нас є стрільців сто сот:І все, що звесь беркут, полоще кровю рот,Вивисшуєсь над мир, трівогу й пострах сіє,Те кулі не уйде, як слушний час наспіє.А труп бездушний ми без жалю, без промовиНогою копнемо, й підемо дальш на лови.22—24 мая 1883.