Арот і Марот

Як согрішив Адам у раіІ потім людський весь народВ тяжких гріхах почав бродити,Два ангели, Арот, Марот

Сказали Богу: „Боже батьку,Невдалий твір твій — чоловік!От бач, твою зневажив волю,З твойого шляху геть утік.

„Таку малесенькую пробу,Як ти йому в тім раю дав,І тоі не вдержав, безтямний,І волю він твою зломав!“

„А ви б, міркуєте, вдержали?“Господь до ангелів прорік.„Ах, Господи! — Арот аж скрикнув, —Що ангел, то не чоловік!“

„Пу добре, йдіть до Вавилона!Людей неправедних судіть.Судіть по правді, та вважайте,Самі в покусу не впадіть!“

Гуде по Вавилоні слава,Загомонів увесь народ:Судді преправедні явилисьАрот і брат єго Марот.

Мов звіря дикого з оселі,Так кривду з між людей женуть,Розсуджують царів і біднихІ з шляху правди не схибнуть.

Радіє люд. Одна в задумі —Астарте, віщая жона.„Не віриш?“ люд йійі питає.„Попробую“ — рекла вона.

На другий день препишно вбранаВона в судилище пішла,За неюж повний збан рабиняВина солодкого несла.

„Послухайте, судді правдиві, —Вона розсудливо рекла, —З мойого саду бистра річкаНа млин сусідови текла.

„В сусіда жінка язикатаМене неславить; за сей чинЯ відкопать веліла річку,Ось і стоіть сусідів млин.

„Сусід мене с слізми благаєНа млин пустити воду знов,Бо сеж увесь єго прожиток,Єго й дітей, пятьох голов.

„А я тверджу: не має праваНа воду ту отой мужик, —Та воду я пущу із ласки,Як жінці виріже язик.

„Сего не хоче він зробити,І млин єго сухий стоіть.Тож вас питаю: чи по правдіЗробила я? Судді, скажіть!“

„Не добре ти зробила, пані! —Сказали враз Арот, Марот, —Вітця й дітей за те карати,Що завинив жіночий рот.

„Клеветницю пізви до суду,Сама зневаги ти не мсти,А річку із свойого садуСусідови на млин пусти!“

І врадувала ся Астарте.„О веселись, душе моя,Що праведних таких і мудрихСуддів знайшла нарешті я.

„Всі царськії судді призналиЗа мною правду, та пеклоМене сумлінє, що тим людямРоблю я кривду й люте зло.

„О, звеселю ся нині з вами!Ви шлях вказали в темноті!“І налила вино перлистеВона в три кубки золоті.

Міркують ангели: „На кривдуВона не хоче нас підбить.Ми ж видали вже суд правдивий!“І принялись вино те пить.

Та швидко кров у них заграла.Одні йім зорі й небеса,Один йім рай, одна йім правда, —Астарти дивная краса.

„Склонись до наших просьб, о пані,Пробудь сю нічку з нами тут!Дамо тобі, чого бажаєшІ інший видамо засуд“

Смієсь Астарте, доливаєВина піддразнюючи йіх.„Засуд свій ви змінить готовіЗа нічку пестощів моіх?

„Не хочу іншого засуду.По що міні богів гнівить?Я з вами ніч одну пробуду,Та ось що мусите сповнить:

„Скажіть міні те тайне слово,Що вас у небо підніма,Веде перед престол Господній!Тоді віддам ся вам сама.“

Вином розпалені й любовюШепнули йій те слово в мить.Смієсь Астарте, доливаєВина, ще дужше йіх дразнить.

„Ні, я роздумала! За словоСвоеі чести не продам.По що міні воно? Чи нам жеІти по ангельським слідам?

„Прощайте, судді!“ — „Стій“ ревнулиАрот бестямний і Марот.На неі кинулись мов звіри,Насильно йій заткали рот.

„Ти наша! Не гадай тікати!Даремно просьб і слів не трать!Ми сильні! З наших рук тебе вжеЙ сам Бог не зможе відібрать.“

В тій хвилі шарпнулась Астарте,Таємне слово прореклаІ щезла разом. З рук насильнихВона до Бога утекла.

Сказала Богови всю правду.„Гаразд зробила, доню, ти!Ідиж тепер і до схід сонцяНа небі зіркою світи!“

Арота ж і Марота к собіПокликав Бог і так прорік:„Ну, хлопці, встереглись покуси?Що ангел, то не чоловік!

„Скажіть самі, як вас карати?Чи в пекло, де чорти є всі,Чи волите до суду висітьСтрімглав онтам на ланцюсі?“

І на лице своє в покоріУпали ангели й рекли:„Карай нас, Господи, дочасно,Лиш в пекло між чортів не шли!“

Край Вавилона рів глибокий.Арот з Маротом доси тамНа ланцюсі за ноги висятьНа память праведним суддям.