Антошкові П. (Азъ покой)

Аще и ꙗзыкы аггєльскими глаголю, любвє же нє имамь, каѧ ми єсть польза?

Діялєкт, чи самостійна мова?Найпустїйше в сьвітї се питанє.Мілїонам треба сього слова,І гріхом усяке тут хитанє.

Мілїонам треба сьвітла, волї,Треба вміти, як їх добивать ся.Поки стогнуть кволі, мерзнуть голі, —Нам в Параски ласки дожидать ся?

Як твій брат із голоду вмирає,А його ти накормити вступиш,То чи ждеш, аж срібну ложку купиш,Чи береш букову, що він має?

Як твоя у річцї тоне матиІ кричить: „Ратуй мене, Антошку!“Будеш ти на гарний човен ждати,Чи їй кинеш першу-лїпшу дошку?

Зви се діялєктом, зви жарґономТую дошку, ту букову лежку,А вона лунає відгомономВ мілїонах серць живих, Антошку.

Хай та мова вбога в славнім родї,Хай московська, польська, чеська краща, —Поки служить Матери в пригодї,То вона культурі не пропаща.

Хоч в сусїда там пиха богацькаУ порфирі сьяє та атласї, —На чуже богацтво ми не ласі, —Ласа лиш твоя душа жебрацька.

Бідні ми, як конї на припонї,Збогатить нас труд на рідній ниві:В діялєктї чи хоч би в жарґонїБудемо богаті і щасливі.

Діялєкт, а ми його надишемМіцю духа і огнем любови,І нестертий слїд його запишемСамостійно між культурні мови.