Людина проти системи

У безумстві творення людей-механізмів, коли на зміну одній імперії приходила інша, зродилися ті, хто марив ілюзією, але насправді душею відчував щось святе. Письменники й поети 1920-х років — постаті неоднозначні. Вони були за Україну, але водночас і за комунізм. Вони металися від однієї сили до іншої. Вони проголошували нові правила життя, та їхні твори кричали про зовсім інше. Вони були розгублені, перенасичені зношеністю людських тіл. Вони зневірилися в любові, але несвідомо жадали її. Перед ними постала нова епоха: залізні міста, однакові, вивірені ритми, сірість стін і слова, що за гучними промовами приховували лише пастку. У кожному з цих творів точиться боротьба між системою і людиною. У кожному з них людина шукає людину. У кожному з них людина прагне неба й хоче взлетіти до сонця. В усіх цих творах живуть люди серед сірості. Вони звикають, зупиняються, борються, жадають чогось, що самі не здатні описати, адже епоха тоталітаризму вилучила з їхньої юності й мрій саму надію. Ці твори — крик народу, змученого кривавістю нової імперії: розгубленого, нагодованого оманливим правосуддям, вирівняного за партійними стандартами, знівельованого до тіла. Митці прокидалися — і разом із ними прокидався народ. Але система не бажала пробудження.