Невеличка драма

Всі, кого вона знала, були закохані в неї максимум місяць, та й зовсім інакше закохані, бо хотіли її обійняти, поцілувати, покласти їй руку на коліна, а один на першому побаченні схопив її і крикнув: «Будь моя!» Вигнаний, він пішов, не дуже образившись, і сказав на відході: «Я так і знав, що ви міщанка».Всі, кого вона знала, були закохані в неї максимум місяць, та й зовсім інакше закохані, бо хотіли її обійняти, поцілувати, покласти їй руку на коліна, а один на першому побаченні схопив її і крикнув: «Будь моя!» Вигнаний, він пішов, не дуже образившись, і сказав на відході: «Я так і знав, що ви міщанка».

Влада речі над людиною — це найганебніша влада, найбільша перешкода до перемоги розуму.

Ми вийшли з минулого й сумуємо за ним. І в любові до нації є теж сум за минулим. Основне в нації — це спогад. До нації прилучається тільки той, хто психічно зʼєднався з її минулим. Через те, власне, й не важить нічого, ким хто народився. Це момент суто механічний, це штамп на бланкові, де ще нічого не написано. Бо належним до нації не родяться, а робляться.

Є здібність у людини, велика здібність забувати… Вона стирає з нашої душі порох і тлінь. Тому ми нові щоразу…

…так хочеться бути наївним і гарним, трохи навіть сліпим… Бачити все кращим, ніж воно є, вірити в щось нове, в якесь щастя. Прокидатися уранці й співати… Лягати спати і мріяти…

Над людиною…багато що тяжить… В кожній людині багато минулого…забобонів… Вона вся в рамцях…іноді в дуже широких, а все-таки в рамцях. Родина — це маленькі рамці, потім товариство, професія, нація, клас… І коли людина скидає ці рамці, тоді вона робиться чиста… вона з намальованої картини робиться людиною.

Чоловіки можуть сумувати, це в них, бачите, вищі пориви, а жінці треба тільки закохатись, і все буде гаразд! Так по-вашому виходить? Вона виконає свою роль…

В ній було все, чого він відкинувся, що він утратив, зневажив, занедбав, усе світло незліченних сонців і тьма світових ночей, той розкішний дарунок життя, що трапляє тільки раз до кожних рук у минуще й неповторне користування. Він не думав уже про неї, він думав нею.

Так захоплює нас і кохання. Воно відкриває нашу душу назустріч життю, дає нам пізнати неперевершену, первісну радість і звʼязок із далекими поколіннями, з яких ми вийшли і які кохали так само. І яке щастя — почувати цей звʼязок у собі, відкинути всю свою пиху, всі нікчемні напруги, знати, що ти маленький і нетямущий...

Українці страшенно наївні, мамо! Їх досить потішити якоюсь українською фразою, і вони вже тануть від задоволення.

...душевна нудота - легке й неприємне чуття розлагодженості всередині, як ніби в трибки душі потрапило стороннє твориво, чіплялось зубців і гальмувало їх поправний ритм.

Так іноді стане важко й... неприємно. І потім самотність... Почуваєш, що ти замкнута в якомусь невеличкому колі. За цим колом є багацько людей, може, дуже цікавих, напевно дуже цікавих, але ти їх не знаєш... Це ясно, що всіх людей знати не можна, але чому ж все таки так мало? Але іноді це буває й приємно... Іноді хочеться, щоб нікого-нікого не знати!

Ви будете падати й підводитись, рухати свою маленьку вічність, як наша земля, як наше сонце і місяць свою велику, незмірно велику… Так робить світ, так мусимо й ми робити, бо ми частина його, маленькі світи. Тоді здійснюєш те, для чого народився, тоді будеш щасливий. І ніколи не пожалкуєш за тим, як жив.

...ми надто багато думаємо і мало живемо.

...але що з того, що душа — якийсь комплекс рефлексів, коли ви її в собі почуваєте?

...вона безконечно прекрасна.

Щодня нові почуття прокидаються в нас. Життя не спиняється і не повторюється! І ви, і я, і всі, хто є, — всі ми нові, бо ще ніколи не існували. На порозі душі в кожного юрмляться почуття, думки, наміри, вони всі хотять зайти, вони бʼються за місце в нашій душі, їх тисячі, мільйони. Тільки не можна замикати себе... Ширше двері! Ширше двері!

Він не думав уже про неї, він думав нею.

...душа ніколи не стомлюється, що творчість веде людину вічно вперед, і минуле зника, як ніч, як туман із вранішнього обрію...

Логіка — це обмеженість людського розуму. Логіка — це його границя. Ми втискуємо в ці границі життя, а це злочин. Життя більше за розум, незрівнянно більше.

Ми не знаємо себе, не знаємо ні меж своїх, ні можливостей. Самопізнання є річ досвіду, а не міркування. В міру живемо, ми пізнаємо себе, отже, границя самопізнання в смерті!

Вона стала вірницею його задумів, отже, опанувала його геть усього, прилучилась до найдорожчого, що має людина, — творчості й праці.

…ми дуже далеко сягнули й звертаємо очі назад, мов пересельці в бік покинутого рідного краю. Ми вийшли з минулого й сумуємо за ним. І в любові до нації є теж сум за минулим. Основне в нації — це спогад. До нації прилучається тільки той, хто психічно зʼєднався з її минулим. Через те, власне, й не важить нічого, ким хто народився. Це момент суто механічний, це штамп на бланкові, де ще нічого не написано. Бо належним до нації не родяться, а робляться.

...якщо кожне з них і думало щось про себе, то тільки в зв'язку з нею чи з ним, бо зробилися тим, що зветься парою, добровільним і зреченим додатком одне до одного з усією свідомістю радості цього становища і єдиним бажанням - бути вдвох, бути тільки вдвох!

Але в довгій плетениці годин, у непомітному шуршанні хвилин крізь отвори діб, спалахує іноді цяточка вогню, бентежна й жива іскра, що креслить світючу дугу над холодним потоком часу.

...так, вона звичайна, але не для тебе, бо ти викрив у ній надзвичайне. Цього досить. І це ж велике щастя — знайти щось велике там, де всі добачали дрібʼязок!

Хіба ви не почуваєте хвилинами, що здатні на щось велике? Тільки не знаєте, на що саме... Вся річ у тім, щоб знати себе, а знати себе найважче... життя відхиляє думки від самого себе... А ви, Марто, це цілий світ, великий світлий світ... І так кожен, Марто... Те, що ми бачимо й чуємо в людині, — це тільки крихти... може, навіть найгірше з того, що є в людині...Через те й не можна судити людину по тому, де вона служить... Ви от діловодка, чи реєстраторка, чи машиністка - хіба це важливо? Це для статистики, для вашого завідувача, а для світу ви новий, радісний світ...

Великі люди — це ті, що використали свої можливості…