Олекса Слісаренко

…чорна істина сушила серце.

Тепло ввійшло в її душу…

Земля — могила, люди — мерці, що в невблаганній розпуці розривають свої давно зотлілі серця й метушаться в чорній ямі життя, як миші, віднімаючи одне в одного шмат хліба…

Християнство-бо було не гірше за комунізм, звичайно, для свого часу, хоч і спиралося на віру в царство небесне, ну... а комунізм спирається на віру... в безкласове суспільство... То однаково! І ось ідеологія, що прагла рівності, братерства й свободи, боролася з багатствами в одних руках, згодом стала прислуговуватись владі, стала льокаєм багатих, хоч і проповідувала жебрацтво, стала благословляти війни, хоч і говорила «не убий», і, врешті, стала за зброю тих, проти кого в основі була побудована. Яка гарантія, що і в комунізм хтось не додасть пояснень на зразок тих, які маємо у катехізисах: «убивати не можна, але на війні, захищаючи батьківщину, не тільки можна убивати, а й треба...».

…невже ви думаєте, що пролетаріат, дійшовши влади, не захоче в своїх людських слабостях використати її? Чи пролетаріатові не захочеться жити в розкошах? Невже він такий святий, ваш пролетаріат, що всупереч своїм, як ви кажете, «класовим інтересам» стане по-братерському ділити всі добра, що дісталися йому внаслідок захоплення влади? З чого це видно? Хто це довів? Хіба робітник не з такої ж глини зліплений, як і буржуа? І через які такі таємничі причини зникнуть особисті егоїзми у представників робітничого класу?

Ці здеморалізовані селюки його просто вражали. Довгі мандри й живлення коштом різних допомог зробили з хазяїнів якихось мандрівників з жебрачою психологією, що навіть на комуну дивилися з чисто жебрачого погляду, мовляв, держава мусить їм допомогти, то й поселила їх у комуні.

Коли сонце більше не світить, а радощі вʼянуть у безоднях чорної скорботи, памʼятай і вір: зівʼялі душі розквітнуть знов у промінні весняного сонця... Холод довчасної смерті прогонить гаряча кров, і навіть мертві планети, що вічно блукали в світових просторах чорними гробовищами життя, займаються знову й розтоплюють своє каміння у пломені вічного руху...

Певно, християни перших віків щиро вірили в царство небесне, виконавши приписи Христової віри. Вони, звичайно, не підозрівали, щоб їхню віру могли використовувати найганебніші гнобителі, що вони, ті гнобителі, саме з їхньої віри будуть викопувати собі виправдання тортур, інквізиції, вʼязниць і каторг, і навіть більше від того - доводитимуть на підставі тієї віри, що саме їхні інквізиції угодні богові, що саме лупити шкури, палити на вогні і вчить Христова віра. Чи міг би хто вигадати найбільше знущання над релігією часів її зародження? Чи хто б повірив тоді, на зорі християнства, тому дивакові, що почав би пророкувати таке? Звичайно, ні, так само ні, як і ви мені не вірите!..

Чи ви, наприклад, не думали про те, чому комунізм за наших часів має особливий вплив у країнах убогої матеріальної культури?... У цьому є щось знаменне... Так, немов культурні люди втратили віру в чудо і оминають комунізм, і тільки напівдикуни ще вірять в якесь царство боже на землі, і саме через запровадження комунізму...

Віра горами рушає... Чи не в цьому успіх революцій, що творять їх темні маси, і чи не брак віри стоїть на перешкоді в інтелігенції стати рішальною політичною силою? Адже свідомості в неї не бракує.

Отара стає тільки тоді колективом, коли кожен член її усвідомить інтереси всієї отари…

Знання людське тоненькою плівкою обволікає все живуще, і його легко проколоти голкою скепсису. Тільки безнадійні оптимісти можуть вірити у подолання хаосу, а більшість удає, що вірить, аби виправдати свою безпорадність...

Бідні актори, - думав він про людей, - вони не знають гаразд своїх ролей, вони не знають, як закінчити драму чи комедію свого життя…

…мудрі святі люди і без ікон потрапляли в царство небесне.