Валер'ян Підмогильний

Вам можна голову продовбати якоюсь мораллю та правилами, та коли вам буде треба, справді треба, ви не тільки вбʼєте й пограбуєте, а ще й прикриєте це високими мотивами, якщо це можливо, — бо треба, ось що вами керує, а не якась мораль...

…так хочеться бути наївним і гарним, трохи навіть сліпим… Бачити все кращим, ніж воно є, вірити в щось нове, в якесь щастя. Прокидатися уранці й співати… Лягати спати і мріяти…

...ми надто багато думаємо і мало живемо.

Він був закоханий так, як інший буває мучеником і героєм: невідома сила поривала його до величі й подвигу.

Виснажені маренням клітини мозку давали відчувати в голові страшенну сухість; безумне прагнення, яким він був керований, кричало, не знаходячи поживи. Голод душі мучив його, подерши всі крихти сподіванки, в які звиродніли його надії.

Людина не те, що вона читає лекції, не те, що вона сидить в установі, не те, що вона говорить і робить на людях. Вона те, що вона для самої себе, в неофіційній частині своєї програми. Отам її справжнє пізнання. Поворушіть її самотні, затаєні думки, зазирніть у її родину, у її пристрасті - і тоді ви побачите людину: голу, без комірця, без полови слів, якими вона так спритно навчилася прикривати своє життя.

…в жінці чоловік спізнає світ і себе.

Є здібність у людини, велика здібність забувати… Вона стирає з нашої душі порох і тлінь. Тому ми нові щоразу…

Любов занепала — приблизно на аршин від серця.

Наївна віра давнини, що людина є міра речей, що для неї світ повстав і зайнялися зорі, блиснула йому єдиною правдою землі, вищою над усі правди та докази.

Українці страшенно наївні, мамо! Їх досить потішити якоюсь українською фразою, і вони вже тануть від задоволення.

...душевна нудота - легке й неприємне чуття розлагодженості всередині, як ніби в трибки душі потрапило стороннє твориво, чіплялось зубців і гальмувало їх поправний ритм.

…ми дуже далеко сягнули й звертаємо очі назад, мов пересельці в бік покинутого рідного краю. Ми вийшли з минулого й сумуємо за ним. І в любові до нації є теж сум за минулим. Основне в нації — це спогад. До нації прилучається тільки той, хто психічно зʼєднався з її минулим. Через те, власне, й не важить нічого, ким хто народився. Це момент суто механічний, це штамп на бланкові, де ще нічого не написано. Бо належним до нації не родяться, а робляться.

…він пізнав у своєму тілі млосний обіг тепла, пізнав свій подих, ще оповитий напівсонною розміреністю, пізнав дію свого серця з трепетом, з яким пізнав би воскреслий його перший удар: він вступав у володіння собою, він ніби відроджувався одночасно з тим, як прозоріла й розвіювалася завіса сну, що застилала досі його очі.

І якраз ця свідомість власних здобутків сприяла його рішенню віддатися саме цю ніч великому блудодійству самоаналізу.

Головні й найзліші вороги нашого життя - звичка і мета. Перша примушує нас зовсім не пізнавати вражень від речей, які нас звичайно оточують; друга - пізнавати ці враження лише службово, у їх відношенні до уявної речі, яка невідомо чи здійсниться для нас коли-небудь.

Усе тут підлягало виміну, тільки не книжки. Ніякий штукар не виносив сюди цих рушіїв культури, бо й за цілий університет не дістав би картоплини. На базарному полі людський розум зазнав смертельної поразки від вікового свого перебійника - людського шлунка.

…квітки весни не зівʼяли ще в його душі.

Кінець кінцем, усі наші аеропляни, радіо й задушливі гази — нікчемний дрібʼязок проти втраченої надії на рай.

Скажи ж мені, чи правдиві були мої думки про те, що Бога немає? А що, як померши, я побачу його, Всесвітлого і Всемогутнього? Який жах — побачити Бога, в якого не вірив і з якого сміявся!

В ній було все, чого він відкинувся, що він утратив, зневажив, занедбав, усе світло незліченних сонців і тьма світових ночей, той розкішний дарунок життя, що трапляє тільки раз до кожних рук у минуще й неповторне користування. Він не думав уже про неї, він думав нею.

Так захоплює нас і кохання. Воно відкриває нашу душу назустріч життю, дає нам пізнати неперевершену, первісну радість і звʼязок із далекими поколіннями, з яких ми вийшли і які кохали так само. І яке щастя — почувати цей звʼязок у собі, відкинути всю свою пиху, всі нікчемні напруги, знати, що ти маленький і нетямущий...

Так іноді стане важко й... неприємно. І потім самотність... Почуваєш, що ти замкнута в якомусь невеличкому колі. За цим колом є багацько людей, може, дуже цікавих, напевно дуже цікавих, але ти їх не знаєш... Це ясно, що всіх людей знати не можна, але чому ж все таки так мало? Але іноді це буває й приємно... Іноді хочеться, щоб нікого-нікого не знати!

Ви будете падати й підводитись, рухати свою маленьку вічність, як наша земля, як наше сонце і місяць свою велику, незмірно велику… Так робить світ, так мусимо й ми робити, бо ми частина його, маленькі світи. Тоді здійснюєш те, для чого народився, тоді будеш щасливий. І ніколи не пожалкуєш за тим, як жив.

...але що з того, що душа — якийсь комплекс рефлексів, коли ви її в собі почуваєте?

Логіка — це обмеженість людського розуму. Логіка — це його границя. Ми втискуємо в ці границі життя, а це злочин. Життя більше за розум, незрівнянно більше.

Ми не знаємо себе, не знаємо ні меж своїх, ні можливостей. Самопізнання є річ досвіду, а не міркування. В міру живемо, ми пізнаємо себе, отже, границя самопізнання в смерті!

...якщо кожне з них і думало щось про себе, то тільки в зв'язку з нею чи з ним, бо зробилися тим, що зветься парою, добровільним і зреченим додатком одне до одного з усією свідомістю радості цього становища і єдиним бажанням - бути вдвох, бути тільки вдвох!

Але в довгій плетениці годин, у непомітному шуршанні хвилин крізь отвори діб, спалахує іноді цяточка вогню, бентежна й жива іскра, що креслить світючу дугу над холодним потоком часу.

...так, вона звичайна, але не для тебе, бо ти викрив у ній надзвичайне. Цього досить. І це ж велике щастя — знайти щось велике там, де всі добачали дрібʼязок!

Хіба ви не почуваєте хвилинами, що здатні на щось велике? Тільки не знаєте, на що саме... Вся річ у тім, щоб знати себе, а знати себе найважче... життя відхиляє думки від самого себе... А ви, Марто, це цілий світ, великий світлий світ... І так кожен, Марто... Те, що ми бачимо й чуємо в людині, — це тільки крихти... може, навіть найгірше з того, що є в людині...Через те й не можна судити людину по тому, де вона служить... Ви от діловодка, чи реєстраторка, чи машиністка - хіба це важливо? Це для статистики, для вашого завідувача, а для світу ви новий, радісний світ...

Великі люди — це ті, що використали свої можливості…

Його розбурхана істота мимоволі з гірким докором схилилася перед тихим подружжям ладу і згоди, що панувало тут, випромінюючи ясну щоденну радість, оперту на працю, обовʼязок і застарілу, хронічну любов.

Людина — це передусім горда тварина. Вона не любить, щоб мотиви її вчинків були оголені, вона лається, кусається, коли їх пробуєш оголити. Я скажу тільки, що немає в людині нічого, ще не зводилося б до її гордості й голоду...

…життя, не спрямоване в якийсь фокус, ніколи не може бути повноцінним життям, а тільки безбарвним борсанням, яке не полишає після себе нічого, крім пустки, гіркоти і втоми.

…нестерпуча гіркота душі.

Щоправда, мислити про себе він не любив і лише зрідка дозволяв собі цю розпусту.

Вся річ у тому, що випадок не може бути нещасливим. Суть випадку у тому, що він своїм втручанням ламає звичну чи завбачену лінію життя. А це завжди плюс. Чим було б людське життя без випадковості? Подумайте, і ви не зможете уявити собі нічого сірішого.

…його життя змінило домінанту.

Життя складається з двох сил: великих обставин і маленького «я». Маленьке «я» робить людину частиною великих обставин життя. Хто має «я», рівне нулеві, той не живе, а додається.

Кожен день він зустрічав з невиразним острахом. Не тому, що наступний день міг щось змінити в його житті, а тому, що цей день буде подібний до всіх минулих.

Любов — це довге алгебрійне завдання, де після всіх зусиль, розкривши дужки, дістаєш нуль. І дальше завдання таке саме. І дальше. І дальше. Міняються складники, множники, знаки, але наслідок завжди рівний собі і незмінно порожній. І безнадійно відчув, що так — захопиться нею, шукатиме її, чіплятиметься за неї, як за рятунковий пас, що його, і на берег вилізши, муситиме на собі тягти, бо він набубнявіє й стиснеться, бо всі вузли на ньому набрякнуть і вп'ються в тіло. Нудьга огорнула його, як того глядача, що має побачити зараз виставу вдесяте, а з якихось невідомих причин до театру все-таки прийшов.

В ту мить йому воскресало давнє почуття незмірності вночішнього степу, завмерлого спокою рівнин під неозорим мінливим небом, що він споглядав самотньою дитиною з захватом і тремтінням. І, як тоді, невиразні бажання колихалися у нім, мов хлюпіт легкої хвилі по шелесткому піску.

…в світі нема нічого світлого без тіні…

Ви ще не знаєте, як радісно забігти десь далеко від знайомих у місцях, де ти всім байдужий, як і всі тобі, і стати тим, чим хочеш бути, і почувати, що ніхто з тебе не правитиме звіту.

Всі, кого вона знала, були закохані в неї максимум місяць, та й зовсім інакше закохані, бо хотіли її обійняти, поцілувати, покласти їй руку на коліна, а один на першому побаченні схопив її і крикнув: «Будь моя!» Вигнаний, він пішов, не дуже образившись, і сказав на відході: «Я так і знав, що ви міщанка».Всі, кого вона знала, були закохані в неї максимум місяць, та й зовсім інакше закохані, бо хотіли її обійняти, поцілувати, покласти їй руку на коліна, а один на першому побаченні схопив її і крикнув: «Будь моя!» Вигнаний, він пішов, не дуже образившись, і сказав на відході: «Я так і знав, що ви міщанка».

Влада речі над людиною — це найганебніша влада, найбільша перешкода до перемоги розуму.

Ми вийшли з минулого й сумуємо за ним. І в любові до нації є теж сум за минулим. Основне в нації — це спогад. До нації прилучається тільки той, хто психічно зʼєднався з її минулим. Через те, власне, й не важить нічого, ким хто народився. Це момент суто механічний, це штамп на бланкові, де ще нічого не написано. Бо належним до нації не родяться, а робляться.

На землі ніхто нікому нічого не винен. Але винуваті є, бо мусить бути відповідальність. Зверніть увагу, що тварини бувають тільки скажені. Божевілля — неподільний привілей людини. Покажчик шляху, яким вона іде. Привид її майбутнього.

Над людиною…багато що тяжить… В кожній людині багато минулого…забобонів… Вона вся в рамцях…іноді в дуже широких, а все-таки в рамцях. Родина — це маленькі рамці, потім товариство, професія, нація, клас… І коли людина скидає ці рамці, тоді вона робиться чиста… вона з намальованої картини робиться людиною.

Чоловіки можуть сумувати, це в них, бачите, вищі пориви, а жінці треба тільки закохатись, і все буде гаразд! Так по-вашому виходить? Вона виконає свою роль…

Він міг простити собі будь-які вагання, зриви й стрибки, але ніколи не простив би моменту нерухомості. Культ мети проймав його так глибоко, що зміст самої мети якось непомітно ніби відходив на другий план, ставав лише необхідним додатком до неі.

…знати мало. Ви помітили, що знання ніколи ні в чому не задовольняє? Ми завжди потребуємо пережити. Побачити, діткнутися. Діткнутися світу, який він є, сприйняти його без посередників, відчути себе світом…

…ви намагаєтеся забруднити все велике в людині — її розум, натхнення, її пориви й любов. Для вас жінка міститься між пупком і коліньми.

Дух минулого, злеглий, могутній, прокинувся в нім, дух віків, що дрімає в душі й підводиться хвилинами зрухів, манячи до завмерлості й тиші, той непереможний, хоч і приборений голос, що шепоче казки про втрачений рай та співає пісні природності.

Як смішно пригадувати! Бо все позаду засипається геологічними шарами, обертається в незрозумілі поклади під гнітющим діянням часу, і божевільний той, хто прагне надихнути спогад новим існуванням! Бо розкладається минуле, як труп.

Знаєш, що таке радість? Це ефір. Він випаровує за одну мить. А біль держиться й держиться без кінця…

Людина не розкладається на так зване добро та зло, на плюс і мінус, хоч би й як це зручно було для громадського вжитку.

Вся справа в тому, що щастя нічого спільного із задоволенням не має.

Життя таке просте, що починає кінець кінцем здаватись таємничим.

Вечори обнімали його лячним неспокоєм, почуття страшної самотности гнітило його. І він терпів божевільний біль людини, що втратила особисте — оте все, може, й дрібне, оті людські радощі та жалі, що дають життю смак і принаду.

Навіщо ж ці твори, коли людське серце в них не бʼється? Мертвими видались йому тепер ці оповідання, де людина зникла під тиском речей та ідей, від неї створених і для неї призначених!

…жаліти інших — це карати себе!

Щастя — це духове здоровʼя. Окремі болі та виразки не можуть його схитнути. Що таке щастя? Це естетичне почуття від самого себе, від свого «я». Естетичне почуття виникає від споглядання, або гармонії, або величі. Гармонійність «я», тобто певна рівновага всередині людини, є нерухомість, загальмування на певному духовому стані.

Теософи вчать, що людськість із теперішнього інтелектуального стану перейде в духовний стан. Нервова система утоншиться до справжнього психізму, а для цього не можна вживати м'яса та алькоголю. Чому? Бо центр найвищої духової діяльности прибуває в мокротній залозі мозку, яка не терпить алькоголю. В цій мокротній залозі й полягає суть теософії.

…людина з себе являє, музей зужитих думок і похованих чуттів, музей спогадів, пережитих тривог і збляклих надій…

Люди — різні! Божевільно відмінні попри разючу зовнішню схожість!

Вони сиділи в кімнаті, забувши одне про одне, поринувши в щось безкінечно своє, притаївшись за гранями серця, що раптом виростають у неперехідні мури окремішности.

…люди всі страшенні коміки, вони не хотять жити просто, а все щось вигадують, щось накручують, щось собі уявляють, а потім самі й мучаться.

Після того як надприродне заперечено, неприродне лишилося нашою єдиною втіхою…

Лихо в тім, що література наша пісна. Я завжди порівнював письменника з пекарем. Із маленької опари він випікає хлібину. Піч у нього добра, дріжджі добрі, і тісто своє він не лінується місити місяць, рік і кілька років. Та коли він несміливий, коли боїться того, що сам думає, і того, що думають інші, то краще йому закрити пекарню і йти в народні вчителі.

…життя ніколи не дає чогось викінченого, самі уривки й натяки, монтажний матеріял, що мусить бути розплянований, зліплений, підфарбований в ту цілість, що зветься твором. Життя дає тільки глину, що формується під пальцями й подихом майстрів.

Душа його була жорном накарбованим, жорном невпинним, що меле разом з добірним зерном кукіль і вівсюг життя.

Людськість, як і жінка, любить слухати компліменти у вигляді ідеалів. Прокльонів на світі багато, бо багато ідеалістів. Хто б же за ними пішов, коли б вони його не лаяли? А ідеали ці похожі на страву: поки в роті, мають різний смак, але шлунок їх рівняє. Катаральний шлунок історії, як сказав один поет з прекрасним травленням.

Наука! Це ноль, порожній, роздмуханий ноль! Тисячі років вона шириться, шириться, і не може навчити людей жити. Яка ж з неї користь? Ви скажете — революція. Згоден! Людськість линяє, як гадюка. Тільки скидає духове линовище куди з більшими муками, ніж гадюка фізичне. Людськість сочить кровʼю, линяючи.

…загальні проблеми стратили свій смак. Ми притомились від загального — буття чи свідомість, форма чи зміст. Хочеться сказати — однаково й байдуже. Життя не розкладається на схеми. Кожен починає жити спочатку, і кожному новому світ здається новим.

Річ світова, неавторитетні думки, хоч би й найрозумніші, викликають недовіру, з визнаних уст і дурниці збирають хвалу.

… молодості властивий порив, мрії про надзвичайні вчинки та славу, хоч із тисячі цього доходить звичайно один. Проте коли б показати юнакові зразу його дальшу правдиву долю, він прагнути перестав би, все послав би під три чорти й у босяки пішов би. Виходить, омани конче потрібні!

…палахкотів його внутрішній огонь, та непоборна сила життя, що гасне тільки з останнім подихом людини, той чарівний ліхтар людського пориву, що зводить на екран майбутнього високості, кладучи тінь на драговину, і кличе голосом пророчим у нові й нові походи по золоте, хоч і бараняче руно.

Жодна думка не спадає раптом, найдрібніша з них таку праісторію за лаштунками свідомости має, що треба бути дуже терплячим, щоб докладно з'ясувати шляхи її розвитку. Кожна думка — це щось ніби страва, що свідомість подає нам уже смаженою, що ми споживаємо її, не відаючи тих кухарів, що над нею працювали, тих гірників, що копали вугілля до печі, тих пастухів, що викохували товаряче мʼясо, ні тих сіячів, що кидали в землю живе насіння рослин.

Спільність даху зближує людей не так тим, що вони можуть одне перед одним свої високі якості появити, як тому, що незмога їм заховати брудних сторін свого життя, що, на жаль, належать до базисних.

…як радісно забігти десь далеко від знайомих, у місця, де ти всім байдужий, як і всі тобі, і стати тим, чим хочеш бути, і почувати, що ніхто з тебе не правитиме звіту.

Щасливі все-таки нагадують хворих і потребують обережного поводження. Щастя, кінець кінцем, це недуга душевної короткозорости, можливе воно тільки в умовах неповного обчислення обставин і неповного знання про речі. Гострий зір — таке саме лихо, що й сліпота, і найнещасніші люди — астрономи, що на ясному сонці бачать прикрі плямки.

Людина не могла б вигадати багатоособових богів, не бувши сама різноманітна, бо, являючи собою дивне поєднання разючих противенств, потребувала втілення для кожного з них, і прагнення створити одного великого бога з маленьким чортом знаменує вже нормалізацію людської істоти, тобто всихання її уяви.

У тебе душа — грифельна дошка: досить пальцем повести, щоб стерти написане.

На жаль…більшість уважає, що досить українцем родитись.

…життя — це широкомовна, галаслива лотерея з барвистими афішами, запаморочливими плякатами й досконалою реклямою, що провіщає надзвичайні виграші, делікатно замовчуючи, що на один щасливий білет припадають тисячі порожніх тонісіньких квитків і брати участь у тиражі можна тільки раз.

…втілюючись у слові, спогад набуває незнаної ще реальности, в сполученнях звуків він набуває разючої гостроти, далекої від свого тихого існування в мовчазній думці.

Я не любила себе так, як інші себе люблять. Але сама собі була надзвичайно близька. Розумієш? Хто себе сам любить, той подвоєний, а можна ще злитися з самим собою... Тоді любити себе не можна, чи краще — ніяк. Але тоді не боїшся себе й своїх думок...

Знаєш, що таке мрія для тих, кому болить? Це прокляття. Але як я мріяла! Чим важче мені було, тим я була щасливіша. Я знала найдивніші світи. Я перебралась на ту зірку, що ввечері сходить, — там надзвичайні сади, тихі струмки, і ніколи не минає тепла осінь. Я мріяла тільки про осінь. І як мене там кохали!..

Я можу розказати кожен день свого життя, відколи себе памʼятаю… Це страшно — так памʼятати своє життя. Так ніби сам себе вартуєш…

Кажуть, що життя — базар. Вірно! Кожен має свій крам. Один заробляє на ньому, другий докладає.

…ночі давали йому відчуття бездумного, отже, справжнього життя, вільного від жодних приписів і вимог, не підлеглого ні розпорядженням, ні звітам.

…знати чужу душу надто важкий тягар для власної душі.

Якось воно так трапляється, що те, до чого прагнеш, тебе дурить, а чого не сподіваєшся, робиться саме собою.

…жити просто людина абсолютно не спроможна.

Життя страшне своєю невпинністю, нестримним поривом, що не схиляється перед найбільшим стражданням людини, показуючи спину її найгострішому болеві. Людина може досхочу борсатись у його тернах — воно пройде мимо з своїми глашатаями, що за страх і за совість кричать світові, що без тернів не буває троянди. Воно — той всесвітній нахаба, що на прохання обібраного жебрака відповідає штовханом, лящами, ціпком і суне далі, попалюючи цигару, навіть не повернувши до жертви свій золочений монокль.

…не тільки від людей лишаються мертві написи, а й цілі доби історії минають майже без сліду, покидаючи там і там невиразні здогади про колишню велич. Блискучий центр середніх віків з академією та славетними манастирями обернувся тепер у дрібне торжище, притулок крамарів і лайливих перекупок, осередок кустарних виробництв мила, гільз, шкіри, оцту й гуталіну.

Кохання бриніло в кожній нотці її збудженого сміху.

Людина дурить себе частіше, ніж має змогу сказати собі правду, бо є непомітні — та ще на зацікавлене око! — дрібнісінькі чинники, що спричиняють аж надто важливі процеси в душі, так само як від невидних бациль залежить фізичний стан тіла.

В душі йому жила міцна надія на свою долю, бо кожному властиво вважати себе за цілком виключне явище під сонцем і місяцем.

Серед цієї юрби не було сумних — тут, край міста, починалась нова земля, земля первісної радости. Вода й сонце приймали всіх, хто покинув допіру пера й терези — кожного юнака, як Кия, і кожну юнку, як Либідь.

Він почутив у душі своїй невиразне хвилювання і млость, мов лишив у своєму селі й по всіх, що бачив був, не тільки минуле, але й надії. Заплющивши очі, він піддався сумові, що колисає душу.

Кожний прояв власного життя був йому цінним, бо його життя йому вже не належало. І тому, що він полюбив життя в собі, він любив його і в іншім. Вечорами, сидячи на березі річки, він помічав, що вночі життя не припиняється, а набуває лише іншого вигляду, тоншого й ніжнішого. Він дивувався вибагливості життя, силкувався обхопити його все та скупчити в своїх грудях.

Я шукав…шукав між людьми, а вони мовчали. Те мовчання знесилило мене, та я бачу, їхня мова жорстокіша за мовчанку. Бо їм не потрібна душа.

Що вдіяли ті люди, що віддали вони, щоб зробитися потрібними іншим, щоб дістати життя?

Він пригадував минулий день, байдужий натовп і себе, що тинявся між юрбою, та почував себе мандрівником, якого блукливий вогонь без мети водить серед простору.

…помирати не страшніш, як народжуватись. Еліксир безсмертя, нам ще невідомий, я певний, надзвичайно простого складу. Це щось подібне до тих резинок, що багатьох урятовують від народження.

…тільки вийдеш з кімнати, так і преться все тобі в душу… Будинки, люди, собаки, трамваї. Так і лучить посісти частину душі…

Я всіх пускаю до себе в душу, але ніхто не може похвалитися, що я був в йому душі.

В ті менти, коли думка його досягала вищих ступнів напруження, обличчя його скупчувалось в одну цілість, робилось урочистим і віяло суворою красою жерця перед престолом Бога. В ці менти провідна думка всевладно скоряла собі мозок, немов вона не була породженням його, а приходила відкілясь та оселялася в голові, як погірдлива господиня.

...весняними ночами мене обхоплює сум. Мені хочеться сісти на Великий Віз та проїхати Чумацьким шляхом.

Я люблю стежити, як з'єднуються й роз'єднуються люди, зникають і знову з'являються. Кожний рух їхній мені довідомий і відбивається в моїй душі.

...вона безконечно прекрасна.

Щодня нові почуття прокидаються в нас. Життя не спиняється і не повторюється! І ви, і я, і всі, хто є, — всі ми нові, бо ще ніколи не існували. На порозі душі в кожного юрмляться почуття, думки, наміри, вони всі хотять зайти, вони бʼються за місце в нашій душі, їх тисячі, мільйони. Тільки не можна замикати себе... Ширше двері! Ширше двері!

Він не думав уже про неї, він думав нею.

...душа ніколи не стомлюється, що творчість веде людину вічно вперед, і минуле зника, як ніч, як туман із вранішнього обрію...

Вона стала вірницею його задумів, отже, опанувала його геть усього, прилучилась до найдорожчого, що має людина, — творчості й праці.

…життя тепер скинуло всі одежі, приліплені цивілізацією, і ствердило геть усе, що свідчили босяки, а філософи заперечували.

…є схема для людей і схема для душі. Так от не давай, щоб схема душу опанувала! Бо це провадить до неприємного царства папуг і мавп…

Мудрість шкідлива, коли не служити пориву…Це зрозуміло, і це трагедія! Щоб жити, треба знати, а знання вбиває. Людськість хитається між дикунством і культурою. А їх треба поєднати, не протиставити!

…комуністів є три категорії. Передусім - фанатики; кожен нерв у них кипить, вони прекрасно вмирають. Потім є холодні й такі неприємні, але вони прекрасно мислять. І є ще шахраї, що прекрасно спекулюють.