Олександр Довженко

Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий - зорі. Що кому.

Мене не можна образити тому, що на землі умерла мораль.

Увесь його нескладний світ потьмарився й потонув у скорботі. Спинилось все на світі, навіть час.

Було щось невимовно радісне, життєдайне в цьому сонячному дощі, і всі це відчули. Він ніби змив всі рештки смутку і скорбот з людей. В кожній його краплині яскріло обіцяння торжества життя.

Як жаль, що в кіно не можна говорити! Безсловесні ми, німі, як немовлята. Кудись тягнешся руками, хапаєш речі потрібні й непотрібні, падаєш, плачеш, біжиш, — жалюгідна природа. А час настав — так багато пора розповісти.

Життя таке коротке. Поспішайте творити добро.

Час інший, а народ той же. Я вивчив його історію. Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні.

Ми будемо так ладно жити, як ніхто в світі. Правда?

Вони були духовно беззбройні…

Так далі тривати не може. Повинно щось статися. Напруження дійшло до краю. Наближається гроза.

Земля, питаю, панська чи селянська?

…де ж ворог? Що діється? Хто я? Кого і в імʼя чого вбивав? Навіщо все це? Яка темна сила обернула мене на ката?

Є гази, що звеселяють душу людині.

Отак, певно, й народжувались народні танці. Не по танцкласах, не на паркетах виникали їх святкові рухи, а в тайних наказах жаги оволодіння, де вже не з волі скрипок чи труб, а за непорушним законом життя душа рветься у височінь, коли, підкоряючись внутрішній музиці поза всіма законами тяжіння, торжествуюче тіло відривається від землі назустріч кращому, що несе в окремій людині безсмертна душа його народу.

Не знаю, чи справді воно так, чи то мені приснилось, чи, може, сни переплелись із спогадами і спогадами про спогади — вже не пригадаю.

Не можу я складатися з одних молекул ентузіазму. Я людина!

Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рослиночка, ото мені радість.

Ні дід, ні ми не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному особливого, небуденного смислу.

Любив, їдучи на возі з лугу, дивитися, лежачи, на зоряне небо. Любив засинати на возі і любив, коли віз спинявся коло хати в дворі і мене переносили, сонного, в хату.

і вже ніколи не вернеться святість босоногого дитинства, (…) і не злякає мене страшний божий суд, якщо вже не злякав людський.

Адже давно відомо вже, що сила страждання вимірюється не так гнітом зовнішніх обставин, як глибиною потрясіння.

Нiколи не треба забувати про своє призначення i завжди пам'ятати, що митцi покликанi народом для того, аби показувати свiтовi насамперед, що життя прекрасне, що само по собi воно є найбiльшим i найвеличнiшим з усiх мислимих благ.

Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного: ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний.

Дивно й жалісно часом думати, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі й радості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей.

Сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутнє.

Сила страждання вимiрюється не так гнiтом зовнiшнiх обставин, як глибиною потрясiння.

Життя прекрасне, воно само по собі є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ.

…ти мусиш знати, у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова пʼята! Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в імʼя інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять пʼять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сімʼї, дружби! У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного.

Багато благородної праці, багато ласки, добра і доброї згоди треба збагнути, знайти і принести в життя, щоб загоїти якось душевні каліцтва і рани людські.

До чого народ зіпсовано! Все доносять. Клевещуть один на одного.

Він був позбавлений уяви, як і всяка людина з сонним вʼялим серцем.

Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюся на їхню смерть, я завжди тремчу од страху…

…як помреш, подай мені знак з того світу, де ти там будеш - в раю чи пеклі, і як тобі там.

Неначе пробуджені від сну надзвичайністю того, що сподіялось, люди набули раптом немовби нового бачення світу, і ввесь сенс їхнього буття — всі труднощі, злигодні й героїчні події минулого, всі пристрасті сучасного, і завбачення, і передчуття своєї історичної долі, — все постало перед ними у величній небуденній єдності.

Розпадається наш древній хліборобський світ.

Мовчки підняв він у збентеженні свої тремтячі руки до небесної порожнечі, куди тисячі літ марно линули духовні сили народу як молитви, сподівання і зітхання.

Як змінився світ. Вже куди не гляну, куди не обернусь, чую: все міняється. Навіть хата наша й та вже не та. Примічаєш? Наче не зовсім і наша, хоч і наша. Неначе стіни в ній розсілись і стріху вітром зірвало й понесло... і видно стало все... так видно й моторошно... Щезла тиша. Отак як Дніпро не потече назад, Одарко, не потече й життя. Що було, то минуло...

Ідеш і слухаєш, і чуєш рідну землю, що годує тебе не тільки хлібом і медом, а й думками, піснями і звичаями, і не тільки годує й ростить, а й прийме колись до свого матернього лона, як прийняла прадідів своїх і діда під яблунею.

Щастя, щастя… В наш великий вирішальний час є речі більш важливі, ніж особисте щастя.

…для чого тоді нам море? Навіщо рубати нам старі ліси, переносити десятки сіл? Навіщо нам нові моря, якщо в душі у нас не хвилі морські, а болотна гниль?

Я весь проріс корінням хліба, що пронизує з землі все моє єство.

Як я жалкую, що Бога нема! Появись він хоч на хвилину, ох і покарав би десницею своєю безбатченків, що знищили труд мого предка! Ні гордості, ні поваги.