Наталя Романович-Ткаченко

…усе життя наше живемо ми наче на балконі. Тікаємо від землі, шукаємо свіжого гарного повітря, спокою, коли земля обливається кровʼю. Живемо на балконі, в повітрі, без всякого ґрунту під ногами; тікаємо від тих, що живуть нанизу, в болоті, щоб не бачити їх, щоб не чути їх; тікаємо. І такі ми грубошкірі, такі заскорузлі у своїх почуттях, що треба тільки надзвичайного випадку, щоб ми раптом відчули ненормальність свого балконного життя і свій глибокий звʼязок з тими, що живуть у смороді й болоті.

Тісно людям жити на світі... Кожному хочеться більше простору, хоч би й на трупах сусідів... Дикі інстинкти! І тоді до чорта летить культура, наука, артизм... Нащо лікарні, клініки? Загоювать організм, щоб готувати «гарматне м'ясо»?.. Дикуни забувають, що сонце одне — і всім світить, і всіх гріє... Ех... Мирно заснем на лоні природи поруч з зеленими в'язами, липами.