Микола Хвильовий

За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену.

Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце…

…Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів - тьма на моїй совісті!!!

Ах, як я втомився, мамо!

І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілося мені - так, як у дитинстві, на теплих грудях.

Голод — явище свідомо організоване. Голод і розруха — хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою. Зрозумійте мене, будьте на часинку «єретиками». Колізія тільки починається. Ця сталінська п’ятирічка — тільки третій акт нашої драми. Два маємо ще попереду. Але чи вистачить на них навіть нашого залізного терпіння? Хтось напевне знайдеться відважний, хтось перший крикне: «Годі! Завісу!».

Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.

Город мертвий і йде в дику середньовічну даль.

…розкололось моє власне «я».

...вся трагедія була в тому, що я народилася все-таки людиною свого часу. Були такі хвилини, коли я й сама глузувала з себе. Тоді всесильний скепсис з'їдав мою гарячу віру — і від мого романтизму залишалося розбите корито.

Я хотіла прилучити чистий, я сказала б, святий романтизм своєї натури до заголеної й брудної правди життя але це моє бажання розбивалось об глуху стіну наманікюреного віку.

Я молилась. Я так молилась, як молилась тільки в дитинстві. Раз у раз я зітхала тяжко і тоді я думала, що стою в катакомбах перших християн і несу на собі великий хрест.

…у нашому комолі, була якась дика розгнузданість, і дівчата, що йшли туди, вже з пʼятнадцяти років робились «чесними давалками» - так у нас називали їх. Я прилюдно говорила про це, і мене називали реакціонеркою.

Я дивилась на образ Спасителя, але я думала про темну ніч нашої дійсности, що загубилась в таємному космосі, про придавлених фортуною людей моєї вітчизни, і я так хотіла, щоб легенда про фантастичного доброго ангела перетворилася в дійсність, і я так безумствувала всім тим чистим, що залишилося в мені.

…це була дійсність: справжня життьова дійсність - хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.

…в такім стані фанатики йшли на священну війну.

…темної ночі в мойому надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.

…проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…

Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.

…юні фанатики комуни.

…хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропічна злива — густа, запашна й надзвичайно тепла. Я — вірю!

Його комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собі «собірателя землі руської»...

Ідея відродження моєї нації нічого не має спільного з національною романтикою.

Жалість, жалість...! Це вона не дає сказати правду, пригнічує людину.

Спогади завжди тривожать і на їхньому фоні дійсність здається яснішою.

Здається, Толстой говорив, що найважче полюбити ближніх. Я думаю, що найважче їх же таки зненавидіти справжньою ненавистю. Тільки тут можна показати неабияку волю і, коли хочеш, відвагу...

Душенька! Яке може бути сознаніє, коли сплошна безсознательність.

Над рікою випливало сонце і гриміло в простір.

Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Я, пробачте за вольтер'янство, я...романтик! Саме відси й іде розхристаність і зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох років(я думаю прожити сто п'ятдесят).

Я хочу перед вами розсипати одуванчик слів.

Я мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий “скепсис” нашого віку. Ну, і так далі... Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово!

Одна з ознак мистецтва — це його нестримний вплив на розвинений інтелект.

Майбуття я собі уявляю не інакше, як прекрасним запашним садом, що в нім буде хазяїном сам чоловік. В противнім разі в житті, як у житті, нема ніякого сенсу. Боротися для того, щоб вибороти собі право бути додатком до машини, є безглуздя.

Я, власне, думаю про одне: мені треба жити, і тим, що навкруги мене, теж треба жити. А поскільки життя є тваринна сутичка певних груп, я, звичайно, не забував і революцію. Так-то, Хомо невірний! Це дуже проста філософія..

А людина — людиною, це — філософія сіренького дня: навіть великий біль стихає, коли підходить маленький, але ближче. Це філософія світової "кобилки": навіть геній, коли його вкусить несподівано блоха, враз забуває світові проблеми й думає тільки про маленьку блоху. Саме така людина.

Мені здається іноді, що і я, і всі ми скоро розучимося промовляти один до одного. Скоро ми зовсім забудемо тиху задушевність і будемо не то машинізованими хижаками, не то хижими машинами.

Я до безумства люблю небо, траву, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вальдшнепи... все те, чим так пахне сумновеселий край нашого строкатого життя.

Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку. Він ніяк не може втямити, бо він боїться — дерзать!