Грицько Григоренко

…якою б любов'ю, наче вінком з пахущих квіток, не обгортали б нас,— у кожного з нас є свій окремий, самотній біль…

…наші душі торкнулись одна одної, як ті дві рибоньки, що плавали вкупі…

Ні, не падай, мій друже, не падай душею! О, як я добре розумію тебе, бо ти — то я... Ще трохи, ше одно силкування, ще один помах крил і ти — на неосяжній висоті!.. І тоді нехай кленуть там унизу, нехай сміються, чи нехай заздрять, нехай поклоняються, — тобі байдуже те, як Богові!

Він був безмірно щасливий, щасливий, бо переживав ніч, якої мільйони не можуть пережити, ніч чисту, ніч святу.

І вір мені,— кожна частина тіла, що в тебе болить, болітиме теж і в мене, бо я хочу боліти з тобою, бо я можу боліти з тобою…

…здається йому, що нема тих слів гострозолотих, щоб висловити теє, що твориться у його в душі, і хочеться йому сотворити щось надзвичайне, велике, щоб світ здригнувся, почувши; і розкрива він крила, і збирається він підлетіти широким махом до сонця, широким махом орловим, а в'ється долі, як гадюка, що їй наступлено на голову... І бачить він зорі, і кожна з них своїм світлом увіходить йому в душу, і навчає його слів незнаних і підійма його вгору... І знов сумніви й одчай беруть гору, і лам'ле він руки до болю, і стогне...

Якби треба було висловити їх почуття, вона б не знайшла слів, бо немає слів легеньких, як тінь, прудких, як світло, гарних, як зорі, — для почуття ласки, почуття правди, почуття волі, що через край наповняли їх душі цієї ночі...

…бува й так, що в житті зовсім не значної людини видається одна смуга яскрава, палка... та тільки вона й має вартість і для того життя, і для світа!..

Одинокі ми, бо який би не був круг найближчих, та чужаків усе ж більш,— їх мільйони, їх тьми, і ції тьми роблять життя многолюдною пустинею, живуть одсторонь одно од одного, живуть і не знають, і не хочуть знати одно одного, не обізвуться одно до одного "незлим, тихим словом", і ніколи не привернуться одно до одного, якщо не рідня, не свістпя, не в обов'язкових відносинах; а живуть вони часто рядом: стіна з стіною, двері у двері, вікно проти вікна...

…я хотів показать, що моє серце до краю сповнене нею, що її серденько, колись рожеве, а тепер почорніле, як чорная хмара, нині справді — чутно — б'ється в мені, в моєму власному тілі...

Життя й життя, тільки життя!.. Воно скрізь так і напирає, так і проситься в руки, як той дощ, що йде й ущерть наповнює всі долини, рівчаки та й усі діжки, що підставляє йому навмисне само красне мистецтво.

Життя не йде так!.. Воно йде шматками, пасмами, не все однаково барвисте чи однакове чорне; кінець іншого життя одсувається часом так надалеко, що його наче й нема чи він зовсім не примітний; бува й так, що в житті зовсім не значної людини видається одна смуга яскрава, палка... та тільки вона й має вартість і для того життя, і для світа!..

Я буду підстерігати саме життя, одрізувати од нього живі тремтячі скибки, записувати теє протокольно у свій альбом і...більш нічого!.. І напружаться листочки того альбому, і заворушаться, й оживуть, наллється живою кров'ю кожна літера, і будуть вони жити, співати, сміятись, плакать, і буде це - само життя; не мара якась, не "видимість" одна, не осколок - саме життя, само за себе заговорить воно! І приверне воно душі людські, і дасть їм спокій, спокій правди, а може - силу, може, натхнення до дальшого тягу життя...

Душа наша подібна до арфи срібно-струнної: багато струн на їй і різно бренять вони різної доби.

Він був щасливий, що був людиною…