Борис Антоненко-Давидович

…й серед непроглядної осінньої мли людина живе, вірячи в неминучу, хоч і далеку ще весну. Таке воно життя, де все має своє місце і час… Так чого ж журиться в темну осінню ніч, якщо, однаково, прийде колись весна? Якщо навіть не для мене, то для інших, а конче прийде!..

Мучити мене, терзати — ти можеш: це тобі дано. Але душу мою здолати...тобі несила. Моя душа підвладна не тобі, а богові!

Хотілося без думки дивитись перед себе і стежити, як усе твоє нутро сповнюється тишею і миром.

...на вулицях Києва стало небезпечно говорити українською мовою, бо розлючені тижневим опором "вільного козацтва" муравйовські матроси могли просто розстріляти.

Правда є тільки одна: двічі два завжди буде чотири, а не п'ять, байдуже, чи множитиме визискувач чи визискуваний, і за всіх режимів і влад чорне буде чорним і біле лишиться білим.

Комуністи кажуть, що нема одної правди: в експлуататорів своя правда, а в експлуатованих інша правда.

Я зовсім тебе ще не знаю, село. Ти така сама загадка, як і вся химерна нація...

Чудна наша пісня. Вона і тужить, і сміється разом. Чудна, як і вся наша химерна історія, що почала Хмельниччиною, а кінчила «отечеством» та «Енеїдою» Котляревського, прокинулась у девʼятсот сімнадцятому — і пафос свого відродження обернула у вишиваний фарс... Чудернацька наша історія...

І оці прищаві народні вчителі, що не годні на жодну акцію, хіба що тільки на роль попихача, ці маленькі люди, що в крові своїй носять від віків анемію і зраду, і це вони ще гадали створити державу! Не маючи за собою, крім сантиментальної туги та спорохнявілих «національних святощів» анічогісінько, вони ще можуть скаржитись! Вони ще хочуть, щоб до них прислухалась влада? Влада тих, які кровʼю і муками розтерзаних на численних фронтах купили собі право на існування? Ні, це принаймні наївно!

Їхні очі бачили на кожному возі, що приїздив із міста, тільки ворогів. Відтіля приїздили до сумирних хат із розкладками, контрибуціями, арештами й розстрілами. Село прокляло їх і зарилось у свої нори.