З пісень неволі

Коли-б був я сокіл вільний,Я-б летів на зустріч сонцюІ кричав-би по під небомВсім живим мерцям про його.

Коли-б був я дубом пишним,Простягав-би я галуззяДо проміння золотогоІ тягнувся-б вгору, вгору.

Коли-б був я вітром буйним,Я-б розгонив чорні хмари,Щоб від хмар не слались тіні,Щоб сміялось завжди сонце.

Коли-б був я Богом дужим,Я-б приніс на землю сонце,Щоб земля не розлучаласьІ не плакала по ньому.

Та, на жаль свій, я — людина,І повинен я мовчати,Не нагадувать про сонцеІ спинять свій льот до його.

Чом же я не сокіл вільний,Чом же я не дуб зелений,Чом же я не вітер буйний,Чом же я не Бог великий?!

1904 р.