Утоплена

Вітер в гаї не гуляє,В ночі спочиває;Прокинеться, тихесенькоВ осоки питає:»Хто се, хто се по сім боціЧеше косу? Хто се?Хто се, хто се по тім боціРве на собі коси?Хто се, хто се?« — ТихесенькоСпитає-повіє,Та й задріма, поки небоНе зачервоніє.

»Хто се, хто се?« спитаєте,Цікаві дівчата:Ото дочка по сім боці,По тім боці — мати.

Давно колись те діялосьУ нас на Вкраїні.Серед села вдова жилаУ новій хатині,Білолиця, кароокаІ станом висока,У жупа́ні, кругом пані,І з-переду й з-боку.І молода, — нівроку їй!А за молодою,А надто ще за вдовою,Козаки ордоюТак і ходять. І за неюКозаки ходили,Поки вдова без соромаДочку породила.Породила, та й байдуже!Людям годуватиВ чужім селі покинула;Оттака-то мати!..Пострівайте, що ще буде!Годували людеДитиночку, а вдовиця,В неділю і в будень,З жонатими й з парубкамиПила та гуляла,Поки лихо не спіткало,Поки не та стала;Не счулася, як минулиЛіта молодії...Лихо, лихо! мати вяне,Дочка червоніє,Виростає... Та й вирослаГанна кароока,Як тополя серед поля,Гнучка та висока.»Я Ганнусі не боюся!«Співає матуся;А козаки-молодикиБються за Ганнусю.А надто той рибалонька,Молоденький, жвавий,Мліє, вяне, як зострінеГандзю кучеряву.Побачила стара мати,Сказилася люта:»Чи бач, погань розтріпана,Байстря необуте!Ти вже виросла, дівуєш,З матері глузуєш?Пострівай же, — ось я тебе,Голубко, узуюВ черевики!..«

І од злостиЗубами скрегоче.Оттака-то бува мати!Де-ж серце жіноче,Серце матері?... Ох, лихо,Лишенько, дівчата:Мати стан гнучкий, високий,А серця не мати!Ізогнеться стан високий,Брови полиняють,І не счуєтесь... А людиСміючись, згадаютьВаші літа молодії,Та й скажуть: ледащо!

Тяжко плакала Ганнуся,І не знала, за-що,За-що мати знущається,Лає, проклинає,Своє дитя без соромаБайстрям нарікає.

Катувала, мордувала,Та не помагало:Як маківка на городі,Ганна розцвітала;Як калина при долиніВ-ранці під росою,Ганнусенька червоніла,Милася сльозою.»Заворожена! стрівай же!«Шепче люта мати:»Треба трути роздобути,Треба йти шукатиСтару відьму!« Найшла відьмуІ трути достала,І трутою до схід сонцяДочку напувала.Не помогло. Клене матиТой час і годину,Коли на світ породилаНелюбу дитину.»Душно мені. Ходім, до́чко.До ставка купаться!«— »Ходім, мамо!« На бе́резіГанна роздягла́ся.Роздяглася, розкинуласьНа білій сорочці;Рибалонька кучерявийМліє на́ тім боці.І я колись... І досі щеСором, як згадаю.Цур же йому! КалиноюСебе забавляє,Гне стан гнучий Ганнусенька,На сонечку гріє.Мати дивиться на неї,Од злости німіє,То жовтіє, то синіє;Розхрістана, боса,З роту піна, мов скажена,Рве на собі коси.Кинулася до ГаннусіІ в коси впила́ся.

»Мамо! мамо! Що ти робиш?«Хвиля роздала́ся,Закипіла, застогнала,І обох покрила.

Рибалонька кучерявийЗ усієї силиКинувсь в воду; пливе, синюХвилю роздирає,Пливе, пливе.... от-от доплив!Пірнув, виринає,І утоплену ГаннусюНа беріг виносить,Із рук матері закляклихВириває коси.

»Серце моє! Доле моя!Розкрий карі очі!Подивися! Усміхнися!Не хочеш? Не хочеш?«

Плаче, пада коло неї,Розкрива, цілуєМертві очі. »Подивися!...«Не чує! не чує!Лежить собі на пісочку,Білі рученятаРозкидала; а за неюСтара люта мати:Очі ви́вернуло з лоба,Од страшної мукиВтеребила в пісок жовтийСтарі сині руки!

Довго плакав рибалонька:— »Нема в мене роду,Нема долі на сім світі!Ходім жити в воду!«Підняв її, поцілував,Хвиля застогнала,Розкрилася, закрилася,І сліду не стало...

З того часу ставок чистийЗаріс осоко́ю;Не купаються дівчата,Обходять горою;Як угледять, то хрестяться,І зовуть заклятим.Сумно, сумно кругом його...А в ночі, дівчата,Випливає з води мати,Сяде по тім боці,Страшна, синя, розхрістана,І в мокрій сорочці;Мовчки дивиться на сей бік,Рве на собі коси.....А тим часом синя хвиляГаннусю виносить:Голісінька, стрепенеться,Сяде на пісочку...І рибалка випливає,Несе на сорочкуБаговіння зеленого;Поцілує в очі —Та і в воду! СоромитьсяНа гнучкий дівочий,На стан голий подивиться...І ніхто не знаєТого дива, що творитьсяСеред ночі в гаї.

Тілько вітер з осокоюШепче: »Хто се, хто сеСидить сумно над водою,Чеше довгі коси?«