Співець

Пи́шно займа́лись багря́ниї зо́рі Коли́сь на весні.Любо лили́ся в пташи́ному хо́рі Пісні́ голосні.

Грала промінням, ясни́м самовітом Пора́ння роса.І усміхалась весня́ним привітом Натури краса.

Гордо палала троя́нда роскішна, Найкраща з квіто́к, —Ба́рвою й па́хом вродли́виця пи́шна Краси́ла садок.

А соловейко троянді вродливій Так любо співав,Голосом ди́вним співе́ць чарівли́вий Садки́ розвивав.

Слав до вечірньої зо́рі прощання, Що гасла в горі,Ще ж голосніше співав на віта́ння, Пора́нній зорі́....

Вже пролетів, немов пташка зальо́тна, Весня́ний той час,Осінь холодная, осінь вільготна Панує у нас.

Тихо спускається нічка осіння, — Година сумна́;Місяць холоднеє ки́да проміння; Здалека луна́'

Пу́гача віщого крик — гук єдиний. Діброва німа.Деж соловейко? деж спів соловьїний? Ох деж він? — нема!

В ви́рій поли́нув, де вічная ве́сна, Натхне́нний співець.Вічно красує там рожа чудесна, Там те́плий вітре́ць.

Глухо і смутно кругом на просторі. Мій гаю сумни́й!Кинув співець тебе в тузі та в горі, Тебе́ й край рідни́й.

Ти́ша така тепер всюди панує. Лиш в листі сухімВітер зітха', мов дріада сумує, Із жа́лем глухи́м.

Чом я не маю огнистого слова, Палко́го, чому?Може б та щира, гарячая мова Зломила зіму!

І розлягалась би завжді по гаю Ясна́-голосна́Пісня, — й розквітла б у рідному краю Нова́я весна́.

Та хоч би й крила мені соловьїні, І воля своя, —Я б не лиши́ла тебе в самоти́ні, Країно моя!