Слово про золотий полк
Богдан-Ігор Антонич СЛОВО ПРО ЗОЛОТИЙ ПОЛК
Заспів
Хай, розгорнувши строфи, наче крила, наступає пісня!Хай бє з здрібнілий вік достойних фраз і хитрих передбачень,коли надхнення заплитке і розпач роблений та кволий,в вік володіння букви і пожитку, без мети бусолі,в вік змиршавілий, в час легкого успіху й гнучкої міри,хай бє зухвала пісня, хай кличе вищим вітром дихать, мірилом вищим мірять, міцніш в людину вірить!
В атаку сунуть чоти строф, наїживши багнети рим,слова ціляють влучно, кожне точне, кожне вогнепальне,коротко й різко, раз-у-раз, рокоче строф хорунжий — ритм,колона пісні йде в розстрільній на екстази шанець дальній,щоб про бійців незламно вірних стати гідною співати.Тоді наструнко салютують строфи мужності й посвяті!
Слово про Альказар
День сороковий полумя й погуби догоряє в славі,день сороковий брат на брата накладає хижу руку.Війна злочинна, братогубна. Сонце ранене кривавить.Незламна тисяча обранців здавлює в серцях розпуку,бючись, хто-зна, чи не із друзями недавніми віч-на-віч.День сороковий без спочинку й сну, в дощі вогненнім зливнім.Вже голод скручує кишки в сухе мотуззя. Далі навітьпорепані з гарячки губи вимовляти слів забудуть.Не шкура вже — кора на пнях, на людських пнях шерстких із сажі,зівялі язики телепають в устах просохлим листям,лиш очі, очі сяють молодо, надхненно й променисто.
Задиханий, вривчатий токіт мітральєз на мить не щухне.До сонця стіп скривавлених вітри один по однім ляжутьі ніч, мов чорний лев, пробуджена на шанці виє глухо.Толедо на сімох узгірях, на червоній кручі Тахоце місто до хреста пустелі цвяхами ста башт прибите.
Земля — червона бляха, місяць в обрій вгруз найгрубшим цвяхом,пустиня, мати вітру, від людей бере за проїзд мито.В мереживі крутих провулків горде місто ювелірень,де сонце з патини століть застигло аж зелено-сіре,тепер в трояндах пострілів зміняє ніч у день багровий.
Хащі димів, багаття буре, сірі й бронзові діброви,трава колюча — ворса на кожухах скель слизька із крови.Лежать покошені тіла — рясні джерела з них булькочуть,джерела струменів червоних. В перегуках хрипнуть дула,в акордах мітральєз повзуть танкети, жалять оси-кулі,фонтан піску плює петарда, крови млява, тьмяна пянкість,на гусеницях кручених коліс горбатий тулуб танка.
Пустиня, мов червона ліра, під долонею вітріввидзвонює покутню псальму, свій пустельний „Dies irae”і хор гармат, виригуючи з гирл свій оливяний спів,погуби заповідь оповіщає в сторони чотири.
На морі полумя міцне судно — незламний Альказарв тюльпанах тисячі експльозій, в квітах зрослих з динаміту,в короні із картечів, очервонений, сповитий в жарна наших ось очах проходить прямо з дійсности до міту.В росі вогненній миє мармурово-камяне обличчя,щоб дати ще одне свідоцтво людській тузі за величним.
Жовтень 1936.
Видання 1936 року
Текст за виданням: Книга Лева, Львів: Ізмарагд, 1936. Твір у суспільному надбанні. Джерело — Вікіджерела.