Моїй матері

Мати, мати! не журися,Не сумуй, не проклинай...Я і сам хожу, як смуток,З серцем змученим у-край. Ой, нащо ж малу дитину Доручала ти степам?!.. Над степами сяє сонце І вітри гуляють там.Сонце звало мене в небо,В море неба, од землі,І про край якийсь роскішнийКлекотали журавлі... Темні вихорі крутились, Бились з горами вітри... Сам я бачив, як котились Сірі камені згори.А квітки в траві пахтіли,Степ шовковий хвилювавсьІ до мене цілий всесвіт,Мати! всесвіт усміхавсь... І зробившись рідним братом Вітру, простору і трав, Кидав я нудну роботу І в зелений степ тікав.Не кляни, о рідна мати:Я і сам себе кляну...Вмер би радо... так сама ти,Знаю, ляжеш у труну. Плачеш?! в груди бьєш? конаєш... Я конаю, мати, й сам... ...Ой, нащо ж малу дитину Доручала ти степам?!