Концерт

Горлянки соловейків плещуть, мов гобої,у димі пахощів, в чаду лілейних куряв,аж спів змінився в запах, мов за ворожбою,розплився в квітний пил. Це тільки увертюра.На солов'їне гасло дружні перемовиусіх музичнодзьобих ста племен пташинихі ллється звук на звук, лиш у зозуль прамовіпрадавній корінь „ку” у горде сольо лине.Самці й самички у зальотах і докорах,в цівках пташиних горл, мов шорох срібних зерен.У відповідь спянілим до нестями хоромспалахує червоним співом квіття терен.Мов бризки піни з зір, ряба оркестра квітів,немов на лезо лезом, піснею на піснюна поклик відповіла, аж збудився вітері вимотався з тиші, де йому затісно.І ширшає концерт. Шалені перегукиздіймає квіття хор у барв грайливій пініі ніч — блакитний фільтр зміняє барви в звуки,музики кипяток наливши в лійку сині.Із звука в звук, з клітини у клітину, з шумуядра одного в шум рясний рослинних хорівелектрика надхнення ллється змінним струмом,билини тонів вигинаючи угору.Між листя й клоччя вплівся спів, мов блиск червінців,кипуче, рвійно, схлипно і золотоструйноокріп мельодії вливається по вінця,кущами піни й полумя розцвівши буйно.І спів росте, мов повінь. Від землі по зоріпереливається від краю аж до краю.Та чуйте, чуйте: ще зростає вшир і вгору,коріння ста дубів — підземні ліри грають.Тут бє, із надр прорвавшись, джерело похмілля,як вітру стовп, знялась музика звідсиі змії, мов смички, сичать на струнах зілля,їм труби пнів із уст землі дають глибокий відзив.Від співу місяць стерся, мов зужитий шеляг,заник, змінився в млу, а може в квіття віддих,та не дають його шукати в рвійних треляхрозприслі соловейки — і не видно сліду.

Аж горла миті сріблом пухнуть від напруги,солодке і пянке знесилля морщить жилиі скручуються звуки в світла смуги,в птах очі сплющені від розкоші знесили.Низькі октави — чорність і червоність всумішпроходять в синь і зелень — два стрункі акорди.Високе „е” на скрипці з молодого шумуу сніжність фляжолетів, що, мов холод, горді.І зорі — діри в флейті ночі, що проваллямрозкрилась над землею, наче срібний розпач,почули дотик майстра й пальці флейту палятьі флейта палиться, мов квіт, струнка і проста.Сплелися зорі, птахи, вітер і рослинив один клубок клітин, в нерозплутанне клоччяі лиш музика, мов потоп, усе поглине,як вир, втягає в дно всі первні дня і ночі.Надлюдські справи це, нелюдські квітів льоти,празелень звуків, флейт прамова, дно надхнення.Невидний і нечутний чийсь незнаний дотикі трав, мов струн поземних, супровід зелений.Для розуму зачинені, невидні дверівідчинить звук, мов ключ, мов ключ чуття несхибний.Не птах, не квіт, це грає зміст, це грають первніречей і дій, музика суті, дно незглибне.Хто пише квітам ноти, хто ключами в'яжев мельодію розприслі барви, краплі, шуми?Хто квіття зміст і розпач зір плете в пасажі,аж ліґатурами спливає співу струмінь.Пейзаж мельодії мальований в атласі,музики башта обросла акордів хмелем,щаблі драбини ґам поламані у басі,спалахують щомить короткі ритурнелі.Нашарування звуків, краєвиди співу,тераса на терасі, зорі тхнуть морозом.Не клич надхнення! Ніч брову зламає сиву,а те, що звуть мистецтвом, творять шал і розум.Не клич, не клич небачно імени надхнення,бо ось воно, як вітер, що звільнився з небаі втік за межі простору у струм заземний.На смугах пяти піній кільця нот — муз гребінь.А я вже віддиху зловити більш не можуі падаю, мов пень, у ями й вири гимнів.Тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок,коли в таріль землі тарелем сонця гримне.

14. квітня 1936.