Хіба самому написать…

Хіба самому написатьТаки посланіє до себе,Та все до-чиста розказать,Усе, що треба, що й не треба!А то не діждешся його́,Того́ писанія святого,Святої правди ні од ко́го.Та й ждать не маю од кого́,Бо вже-б, здавалося, пора!

Либонь, уже десяте літо,Як людям дав я »Кобзаря«,А їм неначе рот зашито:Ніхто й не гавкне, не лайне,Неначе й не було мене!Не похвали собі, громадо,Без неї може обійдусь,А ради жду собі, поради;Та, мабуть, в яму перейдуІз москалів, а не діждусь...

Мені, було́, аж серце мліло,Мій Боже милий, як хотілось,Щоб хто-небудь мені сказавХоч слово мудре, щоб я знав,Для кого я пишу́, для чого,За-що я Вкраїну люблю́?Чи варт вона огня святого?Бо хоч зостаріюсь з за-того,А ще не знаю, що роблю́.Пишу́ собі, щоб не мінятиЧаса святого так-на-так,Та иноді старий козакВерзеться грішному — усатий,З своєю волею меніНа чорнім вороні-коні.А більш нічого я не знаю,Хоч я за це і пропадаюТепер в далекій стороні...Чи доля так отсе зробила?Чи мати Богу не молилась,Як понесла́ мене, що я,Неначе лютая змія,Розтоптана, в степу здихає,Захода сонця дожидає?Оттак-то я тепер терплю,Та смерть із степу виглядаю...А за-що? Єй-Богу, не знаю!А все таки її люблю́,Мою Україну широку,Хоч я по їй і одинокий(Бо, бачте, пари не найшов),Аж до погибелі дійшов.

Нічого, друже! Не журися!В дулевину себе закуй,Гарненько Богу помолися,А на громаду хоч наплюй —Вона капуста головата!А в-тім, як знаєш, пане-брате:Не дурень — сам собі міркуй!