Елегія про перстень ночі

П'яніючи отруйним чадомночей сріблистих та гірких,дивлюся в місяця свічадокрізь шибу повну світляних,холодних, синіх і тремкихдалеких відблисків світів,що кинуті у тьму горятьсамітні, горді, золоті,немов знаків санскритських ряд,які прадавнім сном дзвенятьі перешіптують із дназагубленого в морок дняслова старої ворожбив ім'я землі, в і'мя вогню.Так віддають у владу снуі заколихують спочитьсерця сп'янілі в життьовійнестямній, лютій боротьбі.І чують очі дотик війі бачать іскри голубі.

Співають на дахах сновиди,осріблюються краєвиди,шумлять, мов ліс, в кімнатах стіниі місяць мертвий, місяць синійвідчиняє п'ять брам ночінад містом чорним та іскристим.Тьмяніють ліхтарів вогніі в шиби стріли б'ють сріблисті —це стріли зір на вишині.Зриваються слова з скрипокв краси одчаю скам'янілихі знов з портрету, з срібла ряммальований на полотнідо мене кличе мій двійник.Як я, шалені пише віршіі рецитує і співаі замінившися в музику,портрет співаючи майне.Тоді червона пляма крикууста, мов іскра, перетне.До мізку, в серце, до думоквливає ніч, немов бальзам,солодку краплю божевілля.

Годинник б'є, дві рожі, свічкаі маска — смерти чи кохання?І завжди ніч і ніч відвічнаі перша й тисячна й остання.