Дім за зорею

Струмує гимн рослин, що кличуть про нестримність зростуі серцю, мов по сьомій чарці, невисловно пянко.Від'їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем.До інших зір молитимусь і інших ждати ранків.

Набрезклі пупянки бубнявіють в клеїстій піні,як зорі до рослин, зустрівшись в поцілунку, липнутьі крізь лійки фіялок ніч фільтрує чар весінній,аж пригорщами пахощів у чаші квіття сипне.

Зелена ніч рослин душна екстазою знемоги,у скорчах розкоші кущі, коріння й пальці й листянасіння вибухає й місяць коле землю рогом,аж згасне днем закритий, що мов змій, за ним іскриться.

Коріння в черепах мерців сукате й соковите,життя встромляє свердли ґудзуваті в кубла смертиі дуб прискакує до дуба — два боги сердиті,ударивши з розгоном в пні, сплітаються уперті.

Вирують кола світляні — невловні мотови́ла.Ось благовіщення світанку — й сонце ніч розмеле.Пий сьому чарку радощів! Хай серцю хміль і крила!Поезії кипучої і мудрої, мов зелень!

Живу коротку мить. Чи довше житиму, не знаютож вчусь в рослин спяніння, зросту і буяння соківМабуть мій дім не тут. Мабуть аж за зорею. Покия тут, інстинктом чую це: співаю — тож існую.

Під шкаралущею землі булькочуть рвійні води,крайнебо в млах фіялкових за ранком, мов за муром.Від'їду вже з долонями на лірі сонця сходу,співаючи хвалу надлюдським і рослинним бурям.

7. березня 1936.