А. О. Козачковському

Давно те діялось! Ще в школі,Таки в учителя-дяка,Гарненько вкра́ду пятака(Бо я було́ трохи́ не голе, —Таке убоге), та й куплю́Паперу аркуш, і зроблю́Маленьку книжечку; хрестамиІ визеру́нками з квіткамиКругом листочки обведу́,Та й списую »Сковороду́«,Або »Три царіє со дари«;Та сам собі у буряні,Щоб не почув хто, не побачив,Виспівую, було́, та плачу...

І довело́ся знов меніНа старість з віршами ховатись,Мережать книжечки́, співатиІ плакати у буряні, —І тяжко плакать! І не знаю,За-що мене Госпо́дь карає...У школі мучилось, росло́,У школі й сивіть довелось,У школі дурня й поховають;А все за того пятака,Що вкрав маленьким у дяка,Оттак Господь мене карає...

Ось слухай же, мій голубе,Мій орле-козаче,Як конаю я в неволі,Як я нужу світом!Слухай, брате, та научайСвоїх малих діток, —Научай їх, щоб не вчилисьЗмалку віршувати.Коли-ж яке поквапиться,То нищечком, брате,Нехай собі у куточкуВіршує і плачеТихесенько, щоб Бог не чув,Щоб і ти не бачив;Щоб не довело́ся, брате,І йому каратись,Як я тепер, у неволіКараюся, брате!...

Неначе злодій, по-за валамиВ неділю кра́дуся я в поле,Тала́ми вийду по-над УраломНа степ широкий, мов на волю,І болящеє, побитеСерце стрепенеться,Мов рибонька над водою,Тихо усміхнеться,І полине голубкоюПо-над чужим полем, —І я ніби оживаюНа полі, на волі.І на го́ру висо́куюВихожу, дивлю́ся,І згадаю Україну —І згадать боюся...І там степи, і тут степи,Та тут не такії:Руді, руді, аж червоні;А там голубії,Зеленії, мережаніНивами, ланами,Високими могилами,Темними лугами...А тут бурян, піски, тали́,І хоч-би на́ сміх де могилаО да́внім-да́вні говорила...Неначе люди не жили́!

. . . . . . . . . . .

Од спокон-віку і до-ниніХовалась од людий пустиня,А ми таки її знайшли;Уже й твердині поробили,Затого будуть і могили —Всього́ наробимо колись!...

О моя доле! Моя країно!Коли я вирвусь з ції пустині?Чи може (крий Боже!)Тут і загину,І почорніє червоне поле...?— »Айда в казарми! Айда в неволю!«Неначе крикне хто надо мною, —І я прокинусь. По-за гороюВертаюсь, кра́дуся по-над Ура́лом,Неначе злодій той, по-за вала́ми.Оттак я, друже мій, святкуюОттут неділеньку святую!А понеділок? Друже-брате!Приходить ніч в смердячу хату,Осядуть думи, розібютьНа стократ серце і надію,І те, що вимовить не вмію...І все на світі проженуть,І спинять ніч: часи літами,Віками глухо потечуть;І я кровавими сльозамиНе раз постелю омочу́.

Не малодушіє в неволіВ-ночі сльози точить,А гріхи мої великіВилитися хочуть.Не виллються, не покинутьДушу катувати...Страшно мені, друже-брате,Смерті сподіватись!...

Перелічу́ і дні і лі́та:Кого я? де? коли любив?Кому яке добро зробив?Нікого в світі, нікому в світі,Неначе по́ лісу ходив.А малась воля, малась сила!Та силу позички зносили,А воля в гостях упила́сь,В степу́, небога, заблудилаТа й упиваться зарекла́сь.Не поможе, милий Боже!Як то кажуть люде:»Буде каяття на світі,Вороття не буде...«

Благаю Бога, щоб світало:Мов волі, сонця, світу жду.Цвіркун замовкне, »зорю« бють —Благаю Бога, щоб смеркало!Бо на позо́рище ведутьСтарого дурня муштрувати,Щоб знав, як волю шанувати,Щоб знав, що дурня всюди бють.Так день — і тиждень так минає,І може, друже мій, оттакМинуть останнії літа́!...Як перед Богом сповідаюсь:За правду на́ світі караюсьІ не клену долі,Тілько Господа благаю:»Не дай, Боже, в чужім краюЗгинуть у неволі!...«

Минають літа молодії;Минула доля, а надіяВ неволі знову — за своє,Зо мною знову лихо дієІ серцю жа́лю завдає.А може ще добро побачу?А може лихо переплачу,Води Дніпрової напюсь,На тебе, друже, подивлю́сь?І, може, в тихій твоїй хатіЯ буду знову розмовлятиЗ тобою, друже мій?... Боюсь,Боюся сам себе спитати:Чи се коли сподіється?Чи може вже з небаПодивлю́сь на Україну,Подивлюсь на тебе?...А и́ноді так буває,Що й сльози́ не стане,І благав би я о смерті —Так тая Украйна,І Дніпро крутоберегий,І ти, друже-брате,Не даєте мені БогаО смерті благати!